Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

Каору згадав про своє шалене захоплення дружиною принца Ніоу і знову гірко розкаявся у своїй нерозсудливості, що завела його у безвихідь. А ще він пригадав її молодшу сестру, яка так несподівано й нерозумно, немов дитя, вкоротила собі життя. Як вона, мабуть, страждала, помітивши, що він змінив своє ставлення до неї, як мучилася докорами сумління за власну провину. Адже вона могла бути приємною співрозмовницею, якщо, звичайно, не очікувати від неї більшого. Але він і не збирався з нею одружуватися. То чи варто ображатися тепер на принца і дорікати їй? Хіба виною всього не була його власна необізнаність з життям?

Якщо навіть врівноважений Каору не міг знайти душевного спокою, то що вже казати про принца Ніоу? Адже його туга за покійною Укіфуне посилювалася ще й тим, що поруч не було нікого, хто розділив би з ним його горе. Тільки Нака-но кімі співчувала принцові, але, на жаль, вони з покійною не стали близькими подругами, бо встигли лише познайомитися. Крім того, дружині принц ніколи не зважився б висловити все, що було у нього на душі. Тому іноді, неспроможний стримувати туги, він кликав Дзідзю, яка колись служила в Удзі. Незабаром після закінчення жалоби прислуга Укіфуне розійшлася хто куди, і в гірській оселі залишилися тільки годувальниця і дві молоді служниці, які не забули про прихильне ставлення до них покійної. Однією з них була Дзідзю, хоча ніщо начебто не пов’язувало її з родиною Восьмого принца в Удзі. Проводячи дні за розмовами з Укон і годувальницею, вона дуже скоро знудилася життям у цій похмурій оселі. Тепер її лякав навіть плескіт води в річці, хоча колись він вселяв у її серце надію на краще. Зрештою вона найнялася на службу в якусь небагату родину у столиці. Розшукавши її, принц знову запропонував їй переїхати у будинок на Другій лінії, але вона відмовилася, злякавшись пересудів, бо занадто складні стосунки пов’язували її з цим домом. Однак вона дала зрозуміти, що залюбки б служила в Імператриці.

«Що ж, прекрасно, — відповів принц. — Там я зможу таємно бачитися з вами». І ось, сподіваючись, що хоча б таким чином зуміє здобути в житті опору, Дзідзю завдяки давнім знайомим влаштувалася на службу до Імператриці. Була вона досить миловидна, скромна, тому всі ставилися до неї поблажливо. До покоїв Імператриці нерідко заходив Каору, і, побачивши його, Дзідзю насилу стримувала хвилювання. Імператриці прислужували жінки з найзнатніших столичних родин, але серед них Дзідзю не зустріла жодної прекраснішої за покійну Укіфуне.

Імператриця, якось дізнавшись, що дочку принца Сікібукьо, який помер нинішньої весни, безсердечна мачуха готова віддати за свого старшого брата Ума-но камі, що не вирізнявся жодними чеснотами, обурилася: «Як жаль бідолахи! Адже вона була улюбленою дочкою принца. То хіба можна прирікати її на таке жалюгідне існування?..»

Почувши ці співчутливі слова, старший брат дівчини поспішив повідомити про це сестру, яка тоді й справді була майже у розпачі, тому охоче зголосилася служити в Імператриці. За рангом вона годилася у співрозмовниці для принцеси, а тому займала особливе становище серед прислуги. Водночас вона залишалася придворною дамою, яку називали Мія-но кімі, і носила мо, що додавало її зовнішності особливої зворушливості.

З появою цієї особи принц Ніоу почав шукати у ній схожість з покійною Укіфуне, адже їхні батьки були єдиноутробними братами. Не забуваючи дівчини з Удзі, він не відмовився від колишніх звичок, і, як завжди, тепер тільки й думав про те, яким чином зустрітися з Мія-но кімі.

Каору також пройнявся співчуттям до сумної долі дочки принца Сікібукьо. «Здається, зовсім нещодавно її готували до покоїв принца-спадкоємця, — думав він. — Та й покійний принц не раз мені натякав... Як же усе це сумно! Мимохіть подумаєш, а чи не краще закінчити свої дні в річковій безодні?»

У садибі на Шостій лінії Імператриця мала просторіші й розкішніше оздоблені покої, ніж у палаці, і жінки з її почту, навіть ті, які звичайно нехтували своїми обов’язками, дізнавшись, що вона переїхала, негайно подалися за нею і залюбки розмістилися у численних флігелях і галереях. Лівий міністр Юґірі особисто наглядав за тим, щоб всі вони жили у повному достатку, як у давні часи, коли живий був Ґендзі, колишній господар садиби. Його родина процвітала, і багато у чому садиба на Шостій лінії стала тепер ще блискучішою, ніж у минулі дні.

Якби принц Ніоу не був такий пригнічений смертю Укіфуне, то за останні місяці неодноразово мав би змогу віддаватися любовним пригодам, але він чомусь настільки забув про ці розваги, що збоку здавалося, ніби він нарешті став розсудливим. І тільки з появою Мія-но кімі принц знову став самим собою.

З настанням осінньої прохолоди Імператриця мала переїхати у палац. Молоді жінки з її почту зібралися у садибі на Шостій лінії, бідкаючись, що у разі від’їзду їм не вдасться побачити пишної краси багряного листя. Тривалий час проводили вони біля ставка, милувалися місяцем і розважалися прекрасною музикою. Незвичайне пожвавлення, що панувало у покоях Імператриці, не могло не привернути увагу принца Ніоу. Жінки бачили його часто, та все ж щоразу їх зачаровувала його краса, немов щойно розпущена квітка. А от Каору останнім часом рідко бував у садибі на Шостій лінії, і, побачивши його, жінки губились і бентежилися, вважаючи його занадто суворим.

Одного разу Дзідзю підгледіла, як обидва розмовляли з Імператрицею. «Хоч би кого з них вибрала господиня{320}, — подумала вона мимоволі, — люди, напевне, раділи б її щасливій долі... Але сталося нещастя. І як тільки можна було зважитися на таке?..» Оскільки Дзідзю не хотіла нікому розповідати за яких обставин зникла Укіфуне, то лише мовчки страждала на самоті, затаївши у душі сумну таємницю. І поки принц докладно розповідав Імператриці останні палацові новини, Каору тихенько вийшов, а Дзідзю поспішила сховатися, щоб не потрапити йому на очі, бо він, напевне, засудив би її за те, що, переїхала з Удзі, навіть не дочекавшись останніх поминальних обрядів на першу річницю з дня смерті Укіфуне.

У східній галереї, біля відчинених дверей, зібралося чимало жінок, які про щось тихенько перешіптувалися.

«Я був би вам дуже вдячний, — сказав Каору, підступивши до них, — якби ви ощасливили мене своєю приязню. Повірте, зі мною ви можете спілкуватися спокійніше, ніж з деякими жінками. Крім того, я можу багато чого корисного вас навчити. Сподіваюся, з часом ви це зрозумієте...»

Жінки, розгубившись, не знали, що й відповісти, поки найстарша й найдосвідченіша з них, пані Бен, не озвалася: «А от цікаво, жінки, які не мають підстав сподіватися на вашу прихильність, можуть поводитися вільно у вашій присутності? Бо у світі все зазвичай навпаки. Якщо ж я правильно розумію, то кожна з нас може звертатися до вас по простому, не переймаючись звичними правилами? Зрештою, кому ж про це запитати вас, як не мені, адже зухвалішої особи ви і не знайдете.

«А чому ви заздалегідь вирішили, що не матимете підстав для моєї прихильності? — запитав Каору. — Дуже жаль...»

Пані Бен, видно, вправлялася у каліграфії. Своє верхнє вбрання вона скинула й відсунула вбік. На кришці коробки з тушшю лежали квіти, які вона перебирала. Одні жінки ховалися