Зима у горах - Джон Вейн

Герет випростався й гукнув через увесь салон:

—     Відчиніть двері запасного виходу!

Якась жінка голосно схлипувала. Проте решта пасажирів, зрозумівши, що автобус зупинився і ніхто з них не потерпів, поводилася досить спокійно. Драматизм ситуації починав їх навіть розважати. Зовсім інакше почував себе Роджер. Поки пасажири сиділи, куняючи, в автобусі й їхали на роботу, він був заряджений на дію, а тепер злякався і мало не тремтів.

Йому здавалося, що автобус перехилився надто небезпечно,— передні двері безнадійно затиснуто укосом, відкрити їх годі і вийти можна лише через запасні задні — зараз Йорверт намагався їх відчинити, смикаючи за ручку. Ручка не поверталась, видно, її давно не змащували. А якщо з мотора потече і загориться пальне? Адже не може бути, щоб під час зіткнення той не зазнав пошкоджень. Тоді він не встигне звідси вибратись. Роджера кинуло в піт — уся його увага зосередилась на тому, що далі дорога йде стрімко вниз і що автобус дуже перехнябився. Пасажири посхоплювались із своїх місць, з’юрмилися в проході, а Дженні була від нього за три-чотири ряди сидінь, і він не міг до неї дістатись. Вона, дякувати богу, здавалась спокійною. Навіть обернулась і знову посміхнулась йому; цієї ж миті Йорверт впорався з ручкою і відчинив запасні двері.

Небезпека минула. Перші пасажири почали вискакувати на світ божий, і в міру того, як вони один по одному виходили з автобуса, напад клаустрофобії дошкуляв Роджеру дедалі менше. До нього повернулося самовладання. Зникло бажання вибігти під відкрите небо. Тепер йому не хотілось пропустити того, що відбувається позад нього між Геретом і тхором.

Обернувшись, він побачив, що Герет вхопив тхора за комір і поставив його на напівзігнуті ноги. Айво за спиною Роджера голосно сказав:

—     Недосвідчений водій. Такому не можна довіряти пасажирів!

—     Таж він виїхав просто попереду! — заверещав тхір.— Мені не було куди дітись! Виїхав просто на мене. Ви самі бачили.

—     Нічого ми не бачили,—кинув Герет. Він щосили потрусив тхорам.— Ану перестань скиглити. Пояснюватимеш У суді.

—     Він умисне на нас наїхав,— знову повторив тхір. Герет вивільнив ліву здорову руку й зневажливо ляснув його по пиці.

—     Це образа дією! — схлипнув тхір і повалився на сидіння.

Роджер глянув повз нього у вітрове скло. «Додж» непорушно застиг на місці приблизно футів за дванадцять від них. У нього було пом’яте крило й у друзки розбита фара, але колеса міцно стояли на дорозі, і він, очевидно, міг коли завгодно рушити далі. Гіто виліз із кабіни й безтурботно зупинився: біля автобуса, спостерігаючи у вікна за тим, що там відбуваються.

—     Ти, хлопче, за це відповіси,— сказав Айво тхореві. Він повернувся до Роджера,— В поліцію вже подзвонили?

—     У мене е свідки,— сказав тхір, перебігаючи поглядом з обличчя на обличчя.— Всі оті люди біля задніх дверей.

—     Правильно,— охоче відгукнувся Роджер,— Я їхав пасажиром і буду свідком. Я бачив, що ви ведете автобус не так, як належить, їдете під гору надто швидко, не враховуючи умов дороги. А коли з-за повороту повільно виповз ваговоз, ви розгубились, бо знали, що гальма вас не втримають. Це щастя, що ніхто не потерпів.

—     А як з тією дамою, в якої нервовий шок? — спитав Айво.— Он вона ще плаче. Минуть роки, перш ніж вона оговтається. Твоєму хазяїнові доведеться викласти грубі гроші на її лікування.

—     Моєму хазяїнові...— почав був тхір і вмовк.

—     Авжеж, тепер усе стане відомо,— сказав Герет.— Роджере, підіть подзвоніть у поліцію. А я тут подбаю, щоб він не втік.

—     Слухайте,— квапливо заговорив тхір,— Моєму хазяїнові не потрібна така морока. Не треба вплутувати сюди поліцію. Він заплатить за ремонт ваговоза. І за свій рахунок забере звідси автобус. Усе тихо-мирно, розумієте?

—     А ми не хочемо, щоб було тихо-мирно,— сказав Герет.

—     Мій хазяїн добре вам заплатить, щоб не мати клопоту,— сказав тхір.— Дасть кожному по п’ять фунтів, коли не будете свідчити проти нього.

Герет втупився в нього важким поглядом,

—     По десять,:—сказав тхір.

Герет знову відважив йому ляпаса.

—     Ідіть, Роджере, подзвоніть,—сказав він.

Роджер пішов.

Сержант поліції був сухий, мов зроблений з піску. І волосся в нього було руде, мов пісок, і голос — рипучий, мов пісок під ногами. У нього були пласкі, лопатоподібні пальці і твердий, пильний погляд. Його супроводжував констебль, здоровенний хлопець років вісімнадцяти, на якого було покладено виконання найменш складних обов’язків — водити автомашину, робити записи, міряти кроками гальмовий шлях. Визначити довжину останнього на твердому заїждженому снігу гірської дороги було неможливо, але констебль з розумним виглядом щось підрахував і записав у блокнот.

Сержант поліції почав з того, що всі пасажири будуть вільні й зможуть зайнятися своїми справами, як тільки він візьме в них свідчення. Після цього залишаться головні дійові особи: обидва водії, а також кожний, хто вимагатиме відшкодування матеріальних збитків чи за перенесений шок.

—     А тепер усі, хто був свідком аварії,— сказав він,— повідомте констеблю своє ім’я й адресу, а мені розкажіть, що саме ви бачили.

Він поводився з ними як армійський сержант із взводом незграбних новобранців.

Роджер чекав, що водій-тхір істерично благатиме пасажирів про допомогу, шукаючи в них підтримки. Але молодика паралізувало, мов гусінь, ужалену осою. Поява двох синіх мундирів, у товаристві яких він раптом опинився, так перелякала його, що він втратив здатність діяти, мислити і навіть сприймати, що діється довкола.

Запала коротка тиша, і тоді стало очевидно, що ніхто із справжніх пасажирів, тобто тих, хто їхав в автобусі до того, як у нього сіли Герет та його друзі, не збирається нічого свідчити. Вони або справді нічого не бачили — адже аварія виникла з нічого, на рівному місці, й за п’ять секунд усе було скінчено,— або не мали бажання завдавати собі клопоту