Зима у горах - Джон Вейн
поліцейського відділку, тобі не здається?
— Як на мене, то вони чимось або незадоволені, або спантеличені. Важко сказати, що переважає.
— Вони тепер відвернуться від Герета?
— Не бачу для цього підстав,— відповів Роджер.
Коли вони прийшли, Маріо тільки що відчинив пивну, і в ній панувала та атмосфера свіжості й чистоти, яка буває в таких закладах лише на початку дня, поки ще ніхто не дихав оновленим повітрям, ніхто не брався за пляшки та склянки, жодним словом не порушив чистої, очікувальної тиші. Вони тісним гуртом з’юрмилися біля стойки — Айво попереду.
— Buon giorno,— сказав Маріо, привітно виблискуючи очима й показуючи в посмішці зуби.— Великі діла діялися сьогодні вранці.
— Отже, ти вже все знаєш,— досить похмуро підсумував Айво.
— Не все,— заперечив Маріо.— Чекаю, щоб ви мені розповіли, як воно було в поліцейському відділку. Я тільки чув, що автобус Діка Шарпа попав в аварію.
З легким тремтінням Роджер подумки відзначив, що це вперше, відколи він знає Маріо, той з власної волі назвав у розмові ім’я Діка Шарпа. Хоча і в порожній пивній. Неначе отой наїзд на білій слизькій гірській дорозі розвіяв якісь чари.
— Пінту гіркого,— сказав Айво.
Маріо мовчки налив пінту — першу того дня — і посунув її до Айво. Той узяв її умисно неквапливо і з перебільшеною обережністю підніс до губів, а тоді раптом вихлюпнув собі в горлянку, неначе за себе кинув, дві третини янтарної, запіненої рідини.
Всі дивились, як він ретельно ставить кухоль назад на чисту, аж блискучу стойку.
— Сьогодні вранці аварії зазнав не тільки автобус Діка Шарпа,— сказав Айво.— Потерпів також і водій Діка Шарпа.
— Он як? — промовив Маріо.
Саме так,— підтвердив Айво.— Його запхали в унітаз і спустили воду. Тепер він пливе десь у каналізаційній трубі, і всім на це начхати.
Він різко обернувся й обвів поглядом спрямовані на нього очі. На його обличчі заграла перебільшено весела посмішка.
— Випивку всім! — голосно вигукнув він.— Сьогодні у нас свято. Хай по вулицях цього міста потече річка пива й вина. Хай дітлашня бовтається в ній, хай старенькі бабусі розкривають свої парасольки, сідають у них і пливуть, наче на парусних човнах.
Маріо із замисленим виглядом заходився цідити в кухлі пиво. Герет підсунувся до Айво. Він свердлив поглядом Айво, наче хотів прочитати його найпотаємніші думки.
— Тому ви й з’явилися з такими кислими пиками? — грубо спитав він,— Через те, що проти того майстра нічних справ буде порушено кримінальну справу?
— Так,— сказав Айво. Він узяв свій кухоль, допив пиво.— Повтори, Маріо.
— Ваша доброта робить вам честь,— сказав Герет.— Що ж до мене, то я власними руками скрутив би йому в’язи.
— Якби ти вчинив так,— раптом втрутився Гіто, дивлячись з-за плеча Айво,— де було б набагато чесніше, ніж те, що з ним там зробили.
— Мені начхати, що з ним зробили,— сказав Герет. Його обличчя знову перетворилось на маску, що складалася з самих прямих ліній.— Якщо вам його шкода, почніть збирання пожертвувань.
— Ти не знаєш, про що ми говоримо,— застережливо промовив Гіто.
— Стонадцять чортів! — раптом проревів Герет.— за стільки років уперше моє зверху, і я хочу, щоб мені сказали'. ти переміг.
— Згоден,— мовив Айво. Його голос прозвучав легкої, недбало, а разом з тим і трохи іронічно,— Ти заслужив на це, Герете. Не думай, що ми не на твоєму боці, друже. Ми твої солдати, пам’ятай про це, добре? Битву виграно, на честь цієї події ми п’ємо пиво і питимемо аж до ночі, Справа в тому, що ми з Гіто...— він коротким жестом провів рукою по очах, неначе враз відчув величезну, непереборну втому,—...ми з Гіто тільки що зблизька побачили, як удав ковтає кролика, і видовище це не з приємних.
Тепер усі тримали в руках кухлі з пивом. А Айво вже увійшов у свою звичну роль комедіанта і починав показувати їм спектакль про історію відвідин поліцейського відділку. Обурення, відраза, гидливість — все тут повинно бути перебільшено, узагальнено й піднесено силою мистецтва. Роджер, який уважно дивився і слухав, нічого не пропускаючи, раптом збагнув те, чого досі не міг збагнути, йому стали зрозумілі причини впертого упередження проти мистецтва, що спостерігається в кожному поколінні, того крижаного страху перед його могутністю, яка, врешті, може бути й від диявола. Бо хіба воно не споруджує похилі вежі радості на сипучих пісках страждання — страждання когось забутого й безіменного, кому мистецтво вже неспроможне допомогти і кого годиться пом’янути мовчанням або молитвою?
Роджер нив пиво і раз у раз поглядав на Дженні, яка, зсутулившись, сиділа біля стойки; її очі під густим темним пасмом волосся були сповнені співчуття. Любов, порятунок, зіткнення, страждання, хитрощі, втіха й забуття. Так багато всього відбувалося і так швидко.
— Спочатку,— говорив Айво,— отой нещасний цуцик був такий переляканий, що й сказати нічого не міг, тільки торочив: «Ви посадите мене за грати?» — Айво безпомилково й бездоганно скопіював бірмінгемську вимову тхора і його перелякане скиглення.— Він ні про що не здатний був думати, тільки про камеру. І мало не зомлів, коли його вели по східцях до охоронців порядку. Йому не вірилося, що він колись звідти вийде. «Ви посадите мене?» Полісмен втовкмачував йому, що його привели дати свідчення, після чого він буде вільний, а справа розглядатиметься пізніше. Але він перелякався і не розумів, що йому кажуть. Піт котився з нього струмками,— Розповідаючи, Айво горбився з переляку, його худе обличчя, здавалося, ще більше загострилося, зробилось виснаженим і змученим. Він зіщулювався так, наче намагався зникнути зовсім,— «Мій хазяїн...» — сказав він голосом тхора,— «...треба, щоб він поклопотався. У мене е його номер, номер його телефону»,— Айво гарячково заходився шукати по кишенях уявний клаптик