Зима у горах - Джон Вейн

—     А що робити мені? — майже пошепки, по-змовницькому спитала Дженні.— Стояти так, щоб мене було видно?

—     Поки що ні,— відповів Герет.— Нехай спочатку проїде нагору. Краще, щоб зараз він нічого не помітив.

Вони стояли близько одне до одного, притулившись спинами до засніженої стіни. Так минуло кілька хвилин, і раптом Роджер напружився:

—     Ніби чую.

Всі прислухались. Знизу долинув звук автобусного мотора.

—     Іде нагору,— сказав Герет, ледь стримуючи збудження,—Забере там кількох пасажирів, розвернеться й піде назад.

Вони стояли досить далеко від дороги, за наметеною вітром височенною кучугурою, що закривала їх. Коли автобус прогуркотів повз них, Айво швидко висунув голову й зразу ж знову сховався.

—     Це він, точно,— сказав Айво.

—     А хто за кермом? — спитав Герет.

—     Не встиг роздивитись.

—     Скоро дізнаємось,— зауважив Роджер. Він відчував, як його охоплює нестримне хвилювання. Нарешті починається справжнє життя!

Невдовзі — їм здалося, надто швидко, щоб автобус устиг підійнятись угору до центру Лланкрвіса й Повернутись назад,— вони почули: він повертається. І по них наче пробіг електричний струм — усі насторожились, рішучі й готові діяти.

—     Ну, Дженні, давай,— сказав Роджер.

Дженні відокремилась від гурту й стала так, щоб її добре було видно. «Яка вона рішуча,— подумав Роджер,— Як природно зайняла серед нас своє місце, включившись у що вранішню пригоду». Він до смішного пишався Дженні — і не так тим, що вона робила, як самою її присутністю, тим, що вона бере в усьому цьому участь.

Шум автобуса вже добре було чути.

—     Нагніться,— тихим, напруженим голосом застеріг Айво,— Якщо він щось запідозрить, то не зупиниться.

Гуркочучи мотором, автобус майже порівнявся з їхньою схованкою і саме пригальмовував, бо Дженні піднесла руку, їм видно було тільки хиткий прямокутник світла, за яким вгадувалась машина, схожа на якогось величезного звіра,— то був піратський корабель Діка Шарпа, його кубло на колесах, то був їхній ворог.

—     Гайда,—уривчасто кинув Герет.

Зараз настав його час, він прийняв на себе команду. Роджер і Айво пропустили його вперед. Ноги Герета з несподіваною спритністю понесли його могутній бізоноподібий тулуб через п’ять ярдів снігу, що відділяли їх від автобуса, і ось він уже піднявся по сходинках і ввійшов у салон, за ним Айво, потім Роджер.

Райанон казала правду: за кермом сидів молодик із тхорячим обличчям, який досі часто їздив у ролі кондуктора. Плату за проїзд він, зрозуміло, зараз ні з кого не брав. Він не брав її й раніше, коли був кондуктором і носив формений кашкет з блискучим козирком. Тоді його обов’язки полягали, певно, лише в тому, щоб надавати моральну підтримку водієві. Тепер водій був далеко від джерела моральної підтримки. Завдяки кулакам Йорверта. Роджер мимоволі глянув у кінець салону — так, Йорверт був тут, на задньому сидінні. Його обличчя, як завжди, нічого не виражало, той ранок, мабуть, привидівся Роджеру вві сні. Та ні, Йорверт посміхається. Спостерігає за Геретом і посміхається.

Дженні пройшла назад і сіла посередині. В автобусі було чоловік дванадцять, всі вони напружено, мовчки стежили за тим, що відбувається. Швидко оглядаючи салон, Роджер помітив містера Кледвіна Джонса і ще двох-трьох стовпів суспільства. Місіс Аркрайт, з полегкістю відзначив він, не було.

Потім Роджер знову перевів погляд на водія. Над ним, схилившись, стояв Герет. Над кожухом, що закривав мотор, було припасовано поручень, щоб пасажири могли триматись за нього під час руху автобуса. Вчепившись за цей поручень здорового рукою, Герет перехилився через нього і майже впритул наблизив своє обличчя до схожого на тхора молодика за кермом. Пов’язаний навколо голови шарф надавав йому страшного вигляду.

—     Чого...— почав був молодий тхір, але голос у нього пропав.

—     Що чого? — глухо й лиховісно спитав Герет.

—     Чого... вам треба? — спромігся видушити крізь зсудомлені переляком щелепи тхір.

—     Гарненько на тебе подивитись,— відповів Герет. Він майже ніжно посміхнувся.— Я давно хотів з тобою познайомитись.

—     Давай їдь, хлопче,— сказав Айво з-за могутніх Геретових пліч.— Якщо ти возиш пасажирів, то їдь.

Пасажири схвально загомоніли, а містер Кледвін Джонс вигукнув:

—     Дехто з нас їде на роботу.

Айво і Роджер сіли попереду'. Роджер озирнувся, поглянув через плече на Дженні — і вона враз спалахнула ясною переможною посмішкою. Герет, міцно вхопившись за поручень, стояв біля водія. Водій, побілілий як крейда, повів автобус далі.

—     Герете,— сказав Айво, нахиляючись вперед,— ти краще сядь, буде безпечніше.

Герет глянув на Айво так, ніби бачив його вперше в житті. Потім заперечливо хитнув головою:

—     Я втримаюсь.

—     Краще б сів...— почав був Айво. І саме цієї миті усе й сталося.

Автобус рухався із швидкістю приблизно двадцять п’ять миль на годину, спускаючись порівняно безпечною ділянкою дороги між двох високих, заметених снігом укосів. Трохи далі попереду на дорогу виходив путівець, але можна було не боятися, що звідти виїде машина: за такої погоди тим путівцем напевно не проїхати. Напевно? Так само напевно, як і все інше на цьому світі. Водій із спотвореним від жаху обличчям раптом щосили вчепився своїми тхорячими лапами в кермо. З путівця, просто попереду і так близько від автобуса, що уникнути зіткнення було неможливо, на дорогу, наче сірий лінкор, рішуче виткнувся високий капот канадського «доджа». Напружене обличчя Гіто. Прямі, обшарпані борти.

Водій-тхір втратив самовладання. Він відчайдушно крутнув кермо праворуч, на ковзкій поверхні дороги колеса втратили зчеплення, і автобус занесло. Дехто з пасажирів перелякано скрикнув, тоді водій крутнув кермо в протилежний бік, і автобус застрибав, марно намагаючись утриматись на дорозі. Розлігся лункий металевий удар — га-гах! — і відразу ж гучний пронизливий скрегіт. Автобус зупинився, нахилившись під кутом у сорок градусів, запала тиша. Праве колесо машини з’їхало в повний м’якого снігу кювет, мотор чхнув