Гра в бісер - Герман Гессе

Кнехт збентежився; це обличчя, ці очі зачарували його. Він соромився свого збентеження, але не міг відповісти, не міг сказати жодного слова. Магістр не квапив його. Він одним пальцем програв початок якоїсь мелодії і запитально глянув на хлопця. Той кивнув головою, зразу ж радісно підхопив мелодію — то була старовинна пісня, яку вони часто співали в школі.

— Ще раз! — сказав Магістр.

Кнехт повторив мелодію, а старий зіграв до неї другий голос. Тепер старовинна пісня звучала в маленькому класі на два голоси.

— Ще раз! Кнехт знов заграв перший голос, а Магістр зразу другий і третій. Чудесна старовинна пісня лунала в класі на три голоси.

— Ще раз! — І Магістр зіграв три голоси до мелодії. — Гарна пісня! — тихо сказав він. — А тепер зіграй її ще в альті.

Кнехт слухняно зіграв, Магістр задав йому тон і долучив до його гри свої три голоси.

— Ще раз! — знов і знов казав старий дедалі веселіше.

Кнехт зіграв мелодію в тенорі, раз у супроводі двох, а раз — трьох голосів. Так вони, виконали пісню кілька разів, і слова їм були вже не потрібні; з кожним повторенням мелодія сама собою ставала багатшою, набувала нових оздоб. Маленька порожня кімната, освітлена веселим вранішнім сонцем, святково звучала у відповідь.

За якийсь час старий перестав грати й спитав: — Може, досить? Кнехт похитав головою і заграв знов. Магістр приєднався до нього з своїми трьома голосами, і чотири голоси весело проклали тонкі, ясні лінії, перегукуючись один з одним, підтримуючи один одного, перетинаючись і описуючи один навколо одного дуги й фігури, а хлопець і старий, забувши про все на світі, віддавалися тим чудовим спорідненим лініям і фігурам, що утворювались там, де лінії схрещувалися, і, обсотані їхнім чарівним плетивом, грали, тихо похитуючись, наче скорялися невидимому капельмейстрові. Нарешті Магістр, закінчивши мелодію, повернув голову й спитав: — Сподобалось тобі, Йозефе? Кнехт мовчки глянув на нього. Очі його світилися вдячністю, він весь світився, але не міг вимовити жодного слова.

— Може, ти вже знаєш, що таке фуга? — спитав Магістр.

На обличчі в Кнехта проступив сумнів. Він уже слухав фуги, але на уроках вони їх ще не проходили.

— Добре, — сказав Магістр, — тоді я покажу тобі фугу. Найкраще ти зрозумієш, що це таке, коли ми самі скомпонуємо її. Отже, для фуги насамперед потрібна тема, але тему ми не будемо довго шукати, а візьмемо її з нашої пісні.

Він зіграв кілька нот, уривок з мелодії, що прозвучав дуже дивно, якийсь обрубок без голови і без хвоста. Потім зіграв тему ще раз, трохи далі, і в ній уже з’явився перший вступ, другий вступ зробив перехід із квінти в кварту, третій повторив перший на октаву вище, так само четвертий повторив другий; експозиція закінчилася клаузулою в тональності домінанти. Друга розробка вільніше модулювала в інші тональності, третя, схиляючись до субдомінанти, завершилась клаузулою в основному тоні. Хлопець дивився на розумні білі пальці Магістра, бачив, як на його зосередженому обличчі тихо віддзеркалювався план музики, а очі спочивали під напівопущеними повіками. Серце в хлопця калатало від захвату, від любові до Магістра, а слух його вбирав фугу, і йому здавалося, що він уперше слухає музику. Він угадував за витвором духу, що поставав перед ним у звуках, гармонію закону й волі, служіння і влади, гармонію, яка дарує людям щастя; він доручав себе і заприсягався в вірності цьому духові і цьому майстрові, він бачив тієї хвилини, що йому, його життю, цілому світові вказує дорогу, дає лад і мету дух музики, і коли гра скінчилася, він прикипів поглядом до чарівника, що сидів перед ним, до володаря, якому він віддався душею і серцем і який усе ще схилявся над клавіатурою, приплющивши очі, з просвітлим зосередженим обличчям. Хлопець дивився на нього й не знав, чи йому втішатися блаженством цих хвилин, чи плакати, що вони вже минули. Нарешті старий повільно підвівся зі стільчика, проникливо й водночас невимовно ласкаво глянув на нього веселими блакитними очима й сказав: — Ніде люди так легко не стають друзями, як граючи разом. Це дуже гарно. Сподіваюся, що віднині ми з тобою будемо друзями. Може, ти також навчишся компонувати фуги, Йозефе. — 3 цими словами старий подав йому руку й рушив до дверей, але на порозі ще раз обернувся, глянув на Йозефа й легенько, ввічливо вклонився на прощання.

Через багато років Кнехт розповідав одному своєму учневі: коли він вийшов із флігеля, з місті і в усьому світі він побачив більшу зміну і більше чару, ніж коли б вони були оздоблені прапорами, стрічками, гірляндами та фейєрверками. Він щойно пережив акт покликання, який можна, мабуть, з цілковитим правом назвати таїнством: йому став видимий, гостинно відкрився його очам ідеальний світ, досі відомий його молодій душі або з чужих слів, або з палких мрій. Цей світ не тільки існував десь далеко, в минулому чи в майбутньому, — ні, він був поряд, живий і діяльний, він світився, посилав своїх вістунів, апостолів, таких людей, як цей старий Магістр, що, до речі, був не таким уже й старим, як здалося Йозефові. І той світ послав одного з своїх незвичайних вістунів і до нього, маленького гімназиста, щоб дати йому знак, покликати його! Таке значення мала для Йозефа та зустріч, і минув не один тиждень, поки він справді довідався й переконався, що чарівній події, яка відбулася тієї священної години, відповідала цілком певна подія і в реальному світі, що те покликання було не тільки благодаттю і покликом у його власній душі і в його сумлінні, а й дарунком і покликом до нього земних сил. Бо довго не могло лишатися таємницею, що відвідини Магістра музики були не простою випадковістю і не справжньою інспекцією. Уже давно ім’я Кнехта, на підставі рапортів його вчителів, стояло в списку учнів, які здавалися гідними того, щоб їх зарахували в школу еліти чи принаймні щоб вони були рекомендовані Верховній Колегії. Оскільки ж Кнехта хвалили не тільки за відмінне знання латинської мови і гарну вдачу, але його ще й особливо рекомендував і хвалив учитель музики, Магістр музики вирішив скористатися службовим відрядженням і на кілька годин заїхати до Берольфінгена, щоб самому глянути на цього учня, його цікавили не стільки Кнехтові успіхи з латинської мови і вправність пальців (тут Магістр цілком покладався на оцінки вчителів, хоч усе ж таки побував на їхніх уроках), скільки те, чи в хлопця справді є