Робінзон Крузо - Даніель Дефо
Незважаючи на безкінечну працю та клопіт, мені доводилося вибиратися за огорожу, щоб досліджувати околиці й полювати. Під час першої своєї прогулянки я зробив несподіване відкриття: на острові живуть кози. Проте тварини виявилися такими лякливими й прудкими, що наблизитися до них було майже неможливо. Сподіваючись, що мені вдасться підстрелити хоча б одну з них, я почав уважніше стежити за козами і звернув увагу на цікаву особливість: тварини не помічали мене й мирно паслися, коли я спостерігав за ними звідкись ізгори.
Якось опівдні, видершися на пагорбок, я побачив у низовині невелике стадо кіз. Першим пострілом убивши велику козу, я кинувся вниз. Тварина нерухомо лежала на траві, а поруч, розгублено бекаючи, тупцювало маленьке козеня. Я звалив козу на плече і поніс до намету, козеня ж побігло за мною. Я сподівався виростити його і приручити, але з цього нічого не вийшло – сисунець нічого не їв і танув на очах…
Іще одним клопотом було влаштування вогнища. Окрім того, треба було запастися достатньою кількістю дров. Я безперервно розмірковував про те, що чекає на мене далі. Самотність на незаселеному острові змушувала мене весь час боротися за виживання. Та коли я, втомившися за день, залізав до намету й лягав спати, похмурі думки долали мене, не давали спокою. Мій острів лежав далеко від головних маршрутів торговельних суден, і я підозрював, що ніколи не побачу жодного корабля. Невже мені доведеться постаріти саме тут, у дикості й невідомості, та врешті-решт досягнути безславного фіналу – смерті? Я нарікав на долю, забуваючи, що сам був винуватцем власних нещасть.
І відразу ж мене обпалював сором за свою легкодухість, яка здавалася мені ганебною. Серце моє бідкалось, а розум дорікав. «Звичайно, – казав мені голос розуму, – тобі, Робінзоне, не позаздриш. Але де ті, що були з тобою? Чому вони мертві, а ти сам залишився живим? За що тобі така ласка? Як ти вважаєш, кому з вас краще?»
Сидячи на схилі, я дивився, як багряне сонце спокійно йде за обрій, вдихав на повні груди чисте прохолодне повітря і слухав шум моря. Здалеку долинав крик квакви[3] – птах полював на жаб; улаштовувалася на ніч у своєму гнізді каравайка, шаруділи в заростях чагарника гризуни, лаялися папуги, стихли колібрі; і я був щасливий, що залишився живим. Я радів через те, що забезпечив себе майже всім необхідним, не розгубився й не полінувався перевезти з корабля. Як би мені було зараз, якби корабель не сів на мілину так близько до острова? Я добре запам’ятав свою першу ніч на розгілці дерева… Тепер у мене було всього досхочу, надто ж я був задоволений наявністю двох рушниць; коли закінчаться запаси пороху й зарядів, спало мені на думку, я знайду спосіб обійтися без зброї та добувати собі їжу.
Десь на десятий день мого життя на острові я зрозумів, що незабаром втрачу лік дням. Коли я сюди потрапив, було, пам’яталося, тридцяте вересня, період осіннього рівнодення.[4] Проте в цих широтах сонце стоїть просто над головою, і його висота над обрієм майже ніколи не змінюється. Вбивши великий дерев’яний стовп напроти того місця, куди викинуло нашу шлюпку, я вирізав на дощечці напис: «Тут я ступив на берег 30 вересня 1659 року» і прибив дощечку до стовпа. На стовпі я щодня робив карби: шість коротких, сьому, недільну, – довшу. Карби, що позначали перший день місяця, я робив іще довшими й глибшими. Тепер у мене був календар.
Набагато пізніше, розбираючи привезені мною з корабля скрині, я знайшов-таки серед них папір і чорнила. Циркулі, компаси, навігаційні прилади, підзорна труба, географічні мапи і книжки лежали на самісінькому дні. Окрім того, я тоді захопив і дещо з власного багажу: кілька книжок португальською мовою, зокрема й молитовник, зошити і прекрасно надруковану в Англії Біблію.
Розділ 13
Терпіння і праця
У нас на кораблі були дві кішки й собака.
Кішок я перевіз на берег іще на першому своєму плоті, а пес просто стрибнув у воду і поплив за мною. Протягом тривалих років він вірно служив мені та був добрим товаришем, дарував хвилини радості й замінював спілкування з людьми. Ми розуміли одне одного з напівпогляду, єдине, чого мені бракувало, так це те, що пес не міг розмовляти.
Я вирішив записувати все, що зі мною відбувалося, і всіляко заощаджував чорнила, хоча розумів, що з часом вони все одно закінчаться, а разом із ними настане край і моїм записам.
Час минав, і в мене не лишилося ниток, голки затупилися й зламались, одяг потріпався; попри великий запас різноманітних речей, мені багато чого не вистачало. У мене, наприклад, не було ні заступа, ні кирки; мені не було чим обробляти землю – а я розмірковував над тим, щоб зайнятися землеробством.
На те, щоб остаточно влаштуватися на острові, тримати в порядку мій склад і ще ґрунтовніше укріпити огорожу, знадобився майже рік. Найскладніша й найвиснажливіша робота полягала в тому, щоб нарубати в гаю грубезного суччя і молодих стовбурів, обтесати, розпилити, а потім дотягти до майданчика. Вбиваючи кілки огорожі, я спочатку використовував важке гілляччя, аж потім згадав, що в мене є залізна ломака, і порався набагато швидше. Проте особливо поспішати мені було нікуди. Покінчивши з частоколом і льохом та діставши надійний дах над головою, я почав частіше, ніж зазвичай, блукати островом, сподіваючись підстрелити якусь дичину. Саме тоді я й вирішив записувати в щоденник усе, що відбувалося зі мною…
Спочатку, ніби в бухгалтерській книзі, я перерахував усі негативні й позитивні боки свого нинішнього життя. Я неупереджено зіставив лихе й гарне, сумне й відрадне, погане й добре.
ПОГАНО
Я за примхою долі закинутий на незаселений острів, і в мене немає надії на порятунок.
Я відрізаний від світу, і мене мучить думка, чому це сталося саме зі мною.
Я позбавлений людського спілкування подібно до в’язня в одиночній камері та приречений на моральні страждання.
У мене мало одягу, незабаром він зноситься, і тоді
