Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
— Щасливий довідатися, — сказав він, — Копперфілде, що ви з міс Мердстон уже знайомі.
— Ми з містером Копперфілдом — далекі родичі, — суворо мовила міс Мердстон. — Ми колись були трохи знайомі. Він тоді був ще дитиною. Від того часу деякі обставини змусили нас розлучитись. Я б його не впізнала.
Я відповів, що впізнав би її всюди. І це було правдою.
— Міс Мердстон зробила ласку, — звернувся містер Спенлоу до мене, — прийняти посаду, якщо це можна так назвати, довіреної подруги моєї дочки Дори. У моєї доньки Дори, на моє горе, немає матері, і міс Мердстон була така ласкава стати їй товаришкою і захисницею.
У мене майнула думка, що міс Мердстон, подібно до кишенькового пістолета, більше пристосована не для захисту, а для нападу. Але я не міг думати ні про що, крім Дори. Я глянув на неї, і мені здалося, що я побачив, наче вона не дуже схильна особливо довіритися своїй товаришці і захисниці. Але тут пролунав гонг, — містер Спенлоу пояснив, що це перший дзвоник до обіду, — і я пішов до відведеної мені кімнати переодягтися.
Вбиратися чи виконувати будь-які інші дії в тому стані закоханості було безглуздо. Я міг тільки сидіти перед каміном, гризти ключ від своєї валізи і міркувати про чудову, дівочу, яснооку милу Дору. Які в неї форми, а яке обличчя, а які витончені, мінливі, чарівні манери!
Другий дзвоник пролунав так швидко, що я перевдягнувся вже абияк, хоч за таких обставин слід було б особливо стежити за своїм костюмом. Унизу знайшов я кілька гостей. Дора розмовляла з якимсь старим сивим джентльменом. Хоч він був старий, — та й сам себе він називав дідом, — але я божевільно приревнував до нього.
Не можна й змалювати, що я пережив! Я ревнував до всіх. Я не міг стерпіти самої навіть думки, що хтось знає містера Спенлоу краще, ніж я. Мукою було для мене чути, як розмовляють вони про події, в яких я не брав участі. Коли один дуже милий чоловік з дбайливо відполірованою лисою головою спитав у мене за столом, чи вперше я тут, то я запалав до нього жадобою дикої помсти.
Не пригадую, хто там був, окрім Дори. Не маю і найменшого уявлення про те, що їли ми за обідом, окрім Дори. Враження в мене таке, що я з'їв за обідом Дору цілком, а півдюжини страв надіслав назад, не торкнувшись до них. Я сидів поруч з нею. Я розмовляв з нею. Її звабливий тонесенький голосок, веселі маленькі усмішки, безліч приємних і чарівних маленьких примх завели в безнадійне рабство загубленого юнака. Вона вся була дуже мініатюрна. Та це, на мою думку, надавало їй ще більшої привабливості.
Коли вона вийшла з кімнати разом з міс Мердстон (інших дам за обідом не було), я заглибився у мрії, стурбований тільки страхом, що міс Мердстон може настроїти любов мою проти мене. Милий дідок з полірованою головою розповідав мені якусь довгу історію — мабуть, про садівництво. Здається, він кілька разів повторював слова: «Мій садівник». Я вдавав, ніби уважно слухаю його розповідь, але насправді в думках я весь час блукав у райських садах разом з Дорою.
Побоювання, що предмет мого кохання можуть налаштувати проти мене, збільшилося, коли я знову зустрів у вітальні понуру постать міс Мердстон. Але я був позбавлений цих страхів зовсім несподівано.
— Девіде Копперфілде, — сказала міс Мердстон, знаком запрошуючи мене підійти до вікна, — на два слова.
Я опинився сам на сам з міс Мердстон.
— Девіде Копперфілде, — сказала міс Мердстон, — я не маю потреби докладно говорити про сімейні обставини. Це не дуже принадний предмет розмови.
— Зовсім не принадний, мем, — відказав я.
— Зовсім не принадний, — погодилася міс Мердстон. — Я не хочу відновлювати спогади про колишній розлад чи про колишні суперечки і образи. Мене образила певна особа, — жінка, на жаль, бо це не робить честі нашій статі, — яку я не можу згадувати без гніву й огиди; а тому краще я не згадуватиму її взагалі.
Я відчув спалах гніву за свою бабусю, але сказав, що напевно буде краще, якщо міс Мердстон зробить мені ласку не згадувати про неї. Я додав, що не хочу слухати зневажливі згадки про неї без того, щоб не висловити свою думку найрішучішим тоном.
Міс Мердстон заплющила очі й презирливо схилила голову; потім, поволі розплющивши очі, вона заявила:
— Девіде Копперфілде, я не намагатимуся приховати того факту, що за ваших дитячих років я склала собі несприятливу думку про вас. Може, та думка була помилкова, або ви згодом виправилися. Цього питання ми тепер розглядати не будемо. Я належу до сім’ї, яка вславилася певною твердістю; і не така я людина, щоб на мене впливали мінливі обставини. Я можу мати свою думку про вас. Ви можете мати свою думку про мене.
Я в свою чергу кивнув головою.
— Але зовсім непотрібно, — додала міс Мердстон, — щоб ці думки стикалися тут. За існуючих обставин з усіх поглядів добре, щоб ми не сперечалися. Життєві несподіванки знову змусили нас зустрітись, і може, доведеться нам зустрічатися ще в інших випадках, тому я пропоную поводитися нам тут, як далеким знайомим. Наші родинні обставини є достатнім приводом для таких відносин при зустрічі, і зовсім не треба, щоб хтось із нас згадував іншого зі сторонніми. Чи згодні ви з цим?
— Міс Мердстон, — відповів я, — я вважаю, що ви і містер Мердстон поводилися зі мною дуже жорстоко і дуже погано ставилися до моєї матері; я буду такої думки до кінця свого життя. Але я цілком погоджуюся на вашу пропозицію.
Міс Мердстон знову заплющила очі і схилила голову. Потім, ледве торкнувшись моєї долоні кінчиками своїх холодних твердих пальців, пішла геть, поправляючи ланцюжки на зап’ясті та шиї, ті самі, які я побачив на ній при першій зустрічі. У сполученні з натурою міс Мердстон вони скидалися на ланцюги тюремних воріт, які попереджають людей про те, що чекає на них всередині.
З решти вечора пригадую я тільки те, що слухав, як володарка мого серця співала французькою чарівні романси, і про що б там не співалося, всім слід було завжди пританцьовувати і приспівувати: «Тра-ля-ля, тра-ля-ля!», акомпанувала вона собі сама на дивному інструменті, що нагадував гітару; пригадую, що я губився у блаженному маренні; що відмовлявся від їжі; що всією душею повстав проти пуншу; що вона всміхнулась і простягла мені свою милу руку, коли міс Мердстон нагадала їй, що час іти спати; що я побачив себе в дзеркалі, і що вигляд у мене був не те щоб недоумкуватий, а прямо ідіотський; що я ліг спати, сповнений почуттів, а прокинувся в критичному стані палкої закоханості.
Ранок був чудовий, мені захотілося погуляти по одній з алей з дротовими арками і помріяти про своє кохання. Йдучи через передпокій, я побачив її маленького песика Джіпа. Я ніжно наблизився, бо любов поширювалась і на нього; але він показав мені повний комплект своїх зубів, забився під стілець, загарчав і слухати не хотів ні про яку дружбу.
У садку було свіжо і порожньо. Я гуляв там, міркуючи, який би я міг бути щасливий, коли б заручився