Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Я сказав, що всі гості розійшлись; але це не зовсім так, бо Урія до самого кінця крутився коло нас. Сходами він пішов слідом за мною. Слідом за мною йшов він і по вулиці. Поволі намагався він просунути свої довгі кощаві пальці у ще довші пальці величезних рукавичок.

Мені не до смаку було товариство Урії, але, пригадуючи прохання Агнес, я запросив його завітати до мене випити трохи кави.

— О, справді, мастере Копперфілд, — відгукнувся він, — прошу пробачення, мені слід було б сказати, містере Копперфілд... мені не хочеться, щоб ви турбувалися, запрошуючи таку мізерну особу, як я, до вашого дому.

— Я зовсім не турбуюся через це, — відповів я. — Чи ви не хочете завітати до мене?

— Мені цього дуже хотілося б, — відповів Урія, роблячи жахливі гримаси.

— Тоді ходімо! — сказав я.

Я мимоволі розмовляв з ним занадто лаконічно, але він начебто не помічав цього. Ми пішли найближчим шляхом і не дуже багато говорили по дорозі. Здавалося, що Урія так підлабузнюється навіть перед своїми жахливими рукавичками, бо він усе ще натягав їх і начебто зовсім не посунувся у цій справі вперед, коли ми прийшли до моєї квартири.

Я допоміг йому зійти нагору темними східцями, щоб він не стукнувся об щось головою, і в темряві його вогка холодна рука здавалася мені жабою, я ладен був кинути її і втекти. Проте думки про Агнес і ввічливість взяли гору, і я посадив його перед своїм каміном. Коли я запалив свічки, він почав розсипати компліменти кімнаті; а коли я скип'ятив каву в поганющій бляшанці, у якій місіс Креп звикла готувати цю рідину (головним чином, гадаю, тому, що то була бляшанка для гоління, і тому, що коштовний патентований прилад для варіння кави іржавів у коморі), — коли я зварив йому каву, він так захоплено виявив радість з цього приводу, що я з охотою ошпарив би його цим напоєм.

— О, справдi, мастере Копперфілд, я хотів сказати, містере Копперфілд, — мовив Урія, — чи міг я коли сподіватися, що ви частуватимете мене? Але такі несподівані речі трапляються тепер у моєму вбогому житті, немов дощ щастя ллється на мою голову. Насмілюся припустити, що ви вже чули про деякі зміни в моїх перспективах, мастере Копперфілд... тобто, містере Копперфілд?

Він сидів на моїй канапі, поставивши чашку на довгі свої коліна, поклавши капелюх і рукавички на підлогу поруч із собою; його голі червоні очі з немовби обпаленими повіками уп'ялися в мене, ніздрі його ворушилися, він безнастанно мішав ложкою каву; і від підборіддя до черевиків уся постать його була мені огидна. Ненависть до нього зростала в мені. Важко було вдавати гостинного господаря — я був тоді ще надто юний і не звик приховувати своїх почуттів.

— Насмілюся гадати, що ви вже чули про деякі зміни в моїх перспективах, мастере Копперфілд... тобто, містере Копперфілд, — зауважив Урія.

— Так, — сказав я, — дещо чув.

— Ага! Я так і думав, що міс Агнес знає про це! — спокійно відповів він. — Радий пересвідчитися, що мiс Агнес справді знає про це. О, спасибі вам, мастере... містере Копперфілд!

Я готовий був кинути в нього колодкою для черевиків (вона лежала напоготові на килимі) за те, що він змусив мене розкрити секрет Агнес. Але я тільки мовчки заходився пити каву.

— Яким пророком виявилися ви, містере Копперфілд, — вів далі Урія. — Боже мій, яким ви були пророком! Чи пригадуєте ви, як казали мені колись, що, може, я стану компаньйоном містера Вікфілда і що, можливо, фірма зватиметься «Вікфілд і Гіп»? Ви, може, й не пригадуєте цього, але вбога людина, мастере Копперфілд, зберігає такі речі, як коштовний скарб.

— Я пригадую, що говорив про це, — сказав я, — хоч справді не вважав це тоді дуже ймовірним.

— О! Хто би міг тоді вважати це ймовірним, містере Копперфілд?! — з захватом підхопив Урія. — Певно, я  й сам не вважав це можливим. Я пригадую, як власними вустами відповідав, що я занадто вбогий і мізерний, і справді я щиро вважав себе таким.

З потворною гримасою дивився він на вогонь. А я дивився на нього.

— Але наймізерніші люди, мастере Копперфілд, — продовжував він, — можуть стати у пригоді. Я щасливий подумати, що став у пригоді. Я щасливий подумати, що став у пригоді містерові Вікфілду і що, мабуть, ще не раз зможу прислужитися йому. О, який він достойний чоловік, містере Копперфілд, але яким необережним бував він часто!

— Шкода мені чути це, — сказав я, і не міг не додати, трохи багатозначно, — він багато в чому бував необережним.

— Саме так, містере Копперфілд, — відповів Урія, — багато в чому. I щодо міс Агнес насамперед. Ви не пригадуєте ваших власних красномовних висловів, мастере Копперфілд, але я пригадую, як ви казали колись, що кожен мусить захоплюватися нею, і як я дякував вам за це. Ви забули це, без сумніву, мастере Копперфілд?

— Ні, — холодно відказав я.

— О, який я радий, — вигукнув Урія, — і як взагалі я міг подумати, що ви, — перший, хто запалив іскру гордості в моїй убогій душі, — зможете забути про це. О!.. чи дозволите ви мені попросити ще одну чашку кави?

Щось у тоні, яким він говорив про ті іскри, і щось в його погляді змусило мене здригнутися, немовби я побачив його раптом у новому світлі. Проте я налив йому кави з мисочки для гоління; щоправда, робив я це непевною рукою і знав, що він, такий спостережливий, підозрює, як не подобається мені його товариство, і як пильно чекаю я на його наступні слова.

Але він зовсім нічого не говорив. Він розмішував свою каву, сьорбав, легенько обмацував підборіддя своєю жахливою рукою, позирав на вогонь, оглядав кімнату, моторошно посміхався мені, підлабузницьки вигинався, знову розмішував і сьорбав каву. Але поновити розмову він залишив мені.

— Отже, містер Вікфілд, — сказав я врешті-решт, — який коштує п’ятисот таких людей, як ви... або я, — нізащо в світі не міг я втриматися від того, щоб зробити величезну паузу між згадуваннями про Урію і про себе, — часто бував необережним? Чи не так, містере Гіп?

— О, справді, дуже необережним, мастере Копперфілд, — відповів Урія, скромно зітхаючи. — О, дуже, дуже! Але, будь ласка, звіть мене Урією. Це так нагадує давні часи!

— Гаразд, Уріє, — сказав я, хоч важкенько було мені піти на таку інтимність.

— Дякую, — палко вимовив він. — Дякую, мастере Копперфілд. Здається мені, нібито наді мною віють давні вітри, або дзвонять давні дзвони, коли ви кажете — Уріє. Прошу пробачення. Я, здається, говорив про щось?

— Про містера Вікфілда, — нагадав я.

— О! Так, справді, — сказав Урія. — Ах! Він дуже необережний, мастере Копперфілд. Я про це не казав би нікому, крім вас. Навіть вам я можу лише