Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

натякнути на це, і не більше. Був би на моєму місці протягом останніх кількох тижнів хтось інший, то він за цей час прибрав би містера Вікфілда (о, який він цінний чоловік, мастере Копперфілд!) до рук. При-брав-би-до-рук, — повільно мовив Урія, простягнув свої бридкі руки над моїм столом і придавив його долонями так, що він почав тремтіти, і навіть кімнату затрусило.

Здається мені, що коли б я навіть бачив, як він стає огидною п’ятою на голову містера Вікфілда, то й тоді не міг би я ненавидіти його більше.

— О боже мій! Так, мастере Копперфілд! — продовжував він м’яким голосом, що явно суперечило діям його рук, які навіть і не думали зменшувати тиск. — Це безсумнівна річ! І наслідком були б розорення, ганьба, хтозна що! Містер Вікфілд це знає. Я лише вбогий його слуга, і він підносить мене на висоту, якої я ніколи не сподівався досягти! Як мені віддячити йому?

Обернувшись до мене обличчям, але не дивлячись на мене, він забрав свої криві пальці від столу і почав повільно й задумливо скребти ними свої худорляві щелепи, немовби голячись.

Добре пригадую, як билося моє серце, коли переді мною сіріло його бридке обличчя, освітлене червоними відблисками вогню.

— Мастере Копперфілд… — почав він, — але я вас затримую?

— Ви мене не затримуєте. Я зазвичай лягаю пізно.

— Спасибі, мастере Копперфілд. Я піднісся над своїм мізерним становищем від тих часів, коли ви вперше привітали мене. Це правда. Але все одно я людина вбога і мізерна. Сподіваюся, що зав­жди буду я мізерним і смиренним. Ви не розчаруєтесь у моїй смиренності, якщо я розкрию вам маленьку таємницю, мастере Копперфілд? Ні?

— О, ні! — приневолив я себе вимовити.

— Спасибі! — він витяг хустинку і почав витирати долоні. — Міс Агнес, мастере Копперфілд.

— Ну, Уріє?

— О, як приємно чути, що ви так невимушено звете мене Урією, — вигукнув він і підстрибнув, мов конаюча риба. — Чи вона не здалася вам дуже прекрасною сьогодні ввечері, мастере Копперфілд?

— Вона здалась мені такою, як і завжди: в усіх розуміннях кращою від усіх інших, — відповів я.

— О, дякую! Це так слушно! — промовив він. — О, дуже дякую вам за це!

— Нема за що, — згорда відповів я. — Нема причини вам дякувати мені за це.

— Саме ця причина, містере Копперфілд, — вів далі Урія, — і є, правду кажучи, тією таємницею, яку я хотів собі дозволити розкрити вам. Хоч який я вбогий і смиренний, — він почав ретельніше витирати свої долоні і досліджувати їх при світлі каміна, — хоч яка вбога і смиренна моя мати, хоч яким низьким був зав­жди наш бідний, але чесний дім, образ міс Агнес (я сміливо довіряю вам свою таємницю, мастере Копперфілд, бо я завжди любив вас від того першого моменту, коли мав приємність побачити вас в екіпажі, запряженому поні) роками ховався в моєму серці. О, мастере Копперфілд! Як чисто і ревно кохаю я саму землю, по якій ходить моя Агнес!

Здається, в мене з'явився відчайдушний намір схопити розпечену коцюбу і проколоти його нею. Це шокувало мене, наче куля, якою пальнули з гвинтівки, і мене аж пересмикнуло. Я уявив собі Агнес, ображену бридкими думками цієї рудої тварини, коли подивився на нього, який він сидів хитрющий, наче його внутрішня натура опинилася назовні і захопила його тіло, і голова моя пішла обертом. Мені здалося, що він роздувається перед моїми очима; вся кімната сповнена була відгомоном його голосу; я мав дивне відчуття (мабуть, воно знайоме кожному), наче я вже все це бачив раніше і був певний, що знаю, які будуть його подальші слова.

Я вчасно помітив на його обличчі свідомість власної сили, це допомогло мені повернутися до тями і миттю згадати прохання Агнес, на яке я зважав найбільше. Хвилину тому здавалося мені неможливим, щоб з таким самовладанням зміг я спитати його, чи розповів він про свої почуття Агнес.

— О, ні, мастере Копперфілд, — відповів він, — о, що ви, ні! Я не казав цього нікому, крім вас. Бачте, я тільки починаю виповзати зі свого приниженого становища. Я покладаю багато сподівань на те, що вона помітить, який я корисний для її батька (а я справді дуже корисний для нього, мастере Копперфілд), як я торую для нього шлях і скеровую його правильним напрямком. Вона така віддана своєму батькові, мастере Копперфілд (о, як приємно бачити таку люблячу доньку!), що, здається, заради нього вона зможе добре поставитись і до мене.

Я зрозумів глибину всього плану цієї каналії і добрав, чому він розкрив свої наміри.

— Якщо ви будете такі ласкаві приховувати мою таємницю, мастере Копперфілд, — вів він далі, — і взагалі не йтимете проти мене, то я вважатиму це за особливу ласку. Ви не захотіли б робити мені неприємностей. Я знаю, яке у вас добре серце; але ж ви мене знали тільки в мізерному становищі (в мізернішому, слід було б мені сказати, бо я й досі мізерний), і тому ви несвідомо могли б бути налаштовані проти мене й налаштовувати проти мене мою Агнес. Я зву її моєю, як бачите, мастере Копперфілд. Сказано в одній пісні: «Від корон відмовлюсь я, щоб сказати їй — моя». І одного чудового дня я сподіваюся зробити це.

Люба Агнес! Я вважав її занадто прекрасною для будь-якого чоловіка, і невже судилось їй стати дружиною такого негідника?

— Нема чого тепер поспішати, мастере Копперфілд, — продовжував Урія свою слизьку мову, поки я сидів, дивися на нього і думав свої думки. — Моя Агнес ще дуже юна, а матуся і я йтимемо нашим шляхом вгору і зробимо ще багато нових удосконалень, доки це буде цілком зручно. Отже, я матиму час помалу познайомити її з моїми сподіваннями, як дозволять обставини. О, я такий вдячний вам за довіру. Уявіть собі, яка це втіха знати, що ви розумієте наше становище і напевно, не бажаючи спричинитися до сімейних неприємностей, не йтимете проти мене.

Він схопив мою руку, яку я не насмілився забрати, міцно стиснув її, а потім глянув на годинник.

— Боже мій, — сказав він, — вже по першій! Так непомітно лине час в щирій розмові, мастере Копперфілд, що вже майже пів на другу!

Я відповів, що мені здалося, ніби вже пізніше. Не можу сказати, щоб мені це справді здалось, але моя здатність продовжувати розмову цілком вичерпалися.

— Боже мій, — задумливо сказав він, — уже, мабуть, години дві тому всі лягли спати в будинку, де я зупинився, у готельчику біля Нью Рівер.

— Шкода, — відказав я, — що в мене тільки одне ліжко, і що я...

— О, не турбуйтеся про ліжко, містере Копперфілд, — підхопив він, закидаючи ногу на ногу. — Проте ви не будете заперечувати, якщо я ляжу перед каміном?

— Коли так, — сказав я, — то прошу, лягайте в моє ліжко, а я влаштуюся перед каміном.

Висловлюючи своє приємне здивування, він так голосно відмовився, що, мабуть, крики його досягли слуху місіс Креп. Моя господиня тим часом спала, очевидно, у віддаленій кімнаті внизу, і уві сні заспокоювало її стукотіння несправного годинника, на