Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— І ти зовсім нічого не отримав, Тредльсе?

— Та ні, — сказав Тредльс. — Я отримав п'ятдесят фунтів. Я ніколи не готувався ні до якої професії і спочатку не знав, що мені робити. А проте мені допоміг син одного ділка, який учився в Салем-Гаузі, — Йоулер з кривим носом. Пригадуєш такого?

Ні. За моїх часів його там не було; всі носи були прямими в мої дні.

— Та це байдуже, — вів далі Тредльс, — із допомогою того хлопця я почав переписувати судові папери. Та з цього багато заробити не можна було; тоді я почав переказувати зміст справ, робити витяги тощо. Я хлопець акуратний, Копперфілде, і навчився гарненько робити такі речі. Ну, от! Тоді мені спало на думку стати студентом-юристом, але в мене вже вийшли мої п'ятдесят фунтів. Проте Йоулер рекомендував мене до кількох інших контор, а також і містерові Уотербруку, і я дістав багато замовлень. Мені пощастило також познайомитися з якимсь видавцем, що складає енциклопедію, і він посадив мене за роботу; і, правду кажучи, — він глянув на стіл, — я саме на нього й працюю зараз. Я непоганий упорядник, Копперфілде, але немає в мене винахідницького хисту, зовсім нема. Здається мені, що ніколи не було молодого чоловіка з меншим нахилом до оригінальності, ніж я.

Тредльсові начебто здавалося природним, щоб я погодився з цим, тому я хитнув головою; а він вів далі, з тою самою бадьорою витримкою, — не можу знайти кращого вислову, — як і раніше.

— Отак поволі, не розкидаючись грошима, я нарешті спромігся заощадити сто фунтів. І, дяка небові, сплатив вступний внесок... хоч то була... хоч то справді була… — Тредльс знову зробив таку гримасу, ніби йому виривали другий зуб, — важкувата річ. Досі я живу з тієї роботи, про яку говорив, і сподіваюся цими днями зв'язатися з певною газетою, а це майже те саме, що знайти скарб. А тепер, Копперфілде, бачу, що ти зовсім не змінився, обличчя в тебе таке приємне, і я такий радий бачити тебе, що не можу приховати від тебе нічого! Тому знай, що я заручений.

Заручений! О, Доро!

— Вона донька пастора, — сказав Тредльс, — одна з десяти дітей; живуть вони в Девонширі. Так! — промовив він, побачивши, що я мимоволі поглядаю на малюнок на чорнильниці. — Це та сама церква. Підеш сюди, ліворуч, вийдеш з цих воріт, — водив він пальцем по малюнку, — і саме там, де я тримаю це перо, там стоїть їхній будинок, розумієш, фасадом до церкви!

Тільки згодом мені став зрозумілий захват, з яким він вдався у ті подробиці. Я ж у цей момент егоїстично малював собі план будинку і саду містера Спенлоу.

— Вона така мила дівчина, — вів далі Тредльс. — Трохи старша за мене, але наймиліша у світі дівчина! Я тобі казав, що маю виїхати кудись? Я був саме там. Я пішов туди пішки і повернувся пішки, чудово провів час. Мушу сказати, що заручилися ми вже досить давно, але наш девіз — «чекай і сподівайся». Ми зав­жди це кажемо, «чекай і сподівайся» — зав­жди кажемо ми. І вона змогла б чекати, Копперфілде, до шістдесяти років... до будь-якого віку...

Тредльс підвівся з крісла і з тріумфальною посмішкою поклав руку на згадане вже простирадло.

— А проте ми вже поклали певний початок нашому господарству. Так, так, ми вже почали! Ми мусимо посуватися поступово, але ми вже почали! Ось, — гордо й обережно зняв він простирадло, — два зразки меблів. Оцей горщик для квітів та підставку вона купила сама. Ви ставите це на вікно у вітальні, — сказав Тредльс, відступаючи трохи назад, щоб захоплено оглянути це надбання, — вміщуєте сюди рослину і... ось воно! Цей круглий столик з мармуровою покришкою (два фути десять дюймів в діаметрі) — це я купив. Ви хочете покласти книжки, або хтось приходить побачитися з вами чи з вашою дружиною, треба поставити йому кудись чашку чаю... і — ось воно! Це чудовий зразок майстерності — міцний, як скеля.

Я схвалив їхній вибір, а Тредльс знову дбайливо вкрив свої меблі простирадлом.

— Це ще не всі меблі, — провадив він далі, — але це вже щось. Найбільше турбують мене скатертини, подушки і подібні речі. Потім усякі металеві предмети — свічники, жаровні тощо. Це все потрібне і коштовне. А проте — «чекай і сподівайся». І запевняю тебе, що вона наймиліша дівчина.

— Я цілком певний цього, — сказав я.

— Тим часом, — сказав Тредльс, знову сідаючи в крісло, — треба мені вже кінчати базікати про себе. І скажу тобі, що посуваюсь я вперед непогано. Я небагато заробляю, але й витрачаю небагато. Я тут на пансіоні в однієї сім'ї, що живе внизу. Це дуже приємні люди. І містер, і місіс Мікоубер побували по світах, вони чудові співрозмовники.

— Любий мій Тредльсе! — схопився я. — Що ти таке кажеш?

Тредльс глянув на мене, ніби дивуючись, що це я кажу.

— Містер і місіс Мікоубер, — повторив я. — Та я ж з ними дуже близько знайомий!

Тут хтось двічі постукав у двері. З давнього досвіду життя на Віндзорському валу знав я, що тільки містер Мікоубер може так стукати. Не лишалося більше жодних сумнівів — то були мої давні друзі. Я благав Тредльса, щоб він запросив свого господаря піднятися до кімнати. Так Тредльс і зробив, перехилившись через поруччя, і містер Мікоубер, такий самий, як колись, — його штани, його ціпок, його комірець, його монокль, усе таке, як завжди, — з елегантним і жвавим виглядом увійшов до кімнати.

— Прошу пробачення, містере Тредльс, — сказав містер Мікоубер з таким самим виказом, уриваючи пісеньку. — Я не був попереджений, що в вашій оселі є певний індивідуум, чужий у цій місцевості.

Містер Мікоубер злегка вклонився мені і поправив свій комірець.

— Як почуваєтеся, містере Мікоубер? — спитав я.

— Сер, — відповів містер Мікоубер, — дуже вдячний вам. Я перебуваю in statu quo[18].

— А місіс Мікоубер? — вів я далі.

— Сер, — відповів містер Мікоубер, — вона також, хвалити бога, in statu quo.

— А ваші діти, містере Мікоубер?

— Сер, — сказав містер Мікоубер, — радий відповісти вам, що вони також перебувають у доброму стані здоров'я.

Під час усієї цієї розмови містер Мікоубер не впізнавав мене, хоч і стояв прямо переді мною. Але побачивши мою усмішку, він уважніше придивився до мого обличчя, відступив і скрикнув:

— Чи це можливо? Я знову маю приємність тішити свій зір виглядом Копперфілда?

Палко потиснув він мені обидві руки.

— О небо, містере Тредльс! — сказав містер Мікоубер. — Хто б міг подумати, що ви знайомі з другом моєї юності, товаришем моїх давноминулих днів! Люба моя, — загукав він, перехилившись через поруччя, до місіс Мікоубер (тим часом Тредльс не без підстав дивувався, як це я — товариш юності містера Мікоубера). — У квартирі містера Тредльса є джентльмен, якого він хоче відрекомендувати тобі, люба моя!

Містер Мікоубер повернувся до нас і знову потиснув мені руку.

— А як живе наш милий друг доктор Стронг? — розпитував містер Мікоубер. — І всі наші в Кентербері?

— Я від них дістаю тільки добрі звістки, — відповів я.

— Дуже радий почути це, — сказав містер Мікоубер. — Саме в Кентербері ми востаннє зустрілися. Під тінню, фігурально висловлюючись, цієї релігійної святині, яку обезсмертив Чосер[19], яка здавна була притулком