Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
— Мій любий Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, — занадто розкішно! Таке життя нагадує мені той період, коли сам я перебував у неодруженому стані, а місіс Мікоубер ще не була запрошена принести жертву на олтар Гіменея[20].
— Він має на увазі, що це він мене запросив, містере Копперфілд, — лукаво зауважила місіс Мікоубер. — За інших він не може відповідати.
— Люба моя, — з раптовою серйозністю відказав містер Мікоубер, — я не маю ніякого бажання відповідати за інших. Я занадто добре знаю, що, призначивши тебе мені, невблаганна доля призначила тебе людині, якій судилося, після запеклої боротьби, впасти, нарешті, жертвою фінансових труднощів найскладнішого роду. Я розумію твій натяк, серце моє. Я шкодую про це, але я можу стерпіти твій докір.
— Мікоубере! — вигукнула місіс Мікоубер, зайшовшись плачем. — Хіба ж я це заслужила? Я ще ніколи не покидала тебе і ніколи не покину! О, Мікоубере!
— Кохана моя, — сказав містер Мікоубер, дуже зворушений, — сподіваюся, що ти, як і найдавніший випробуваний наш друг Копперфілд, пробачиш хвилинний зойк враженої душі, зворушеної нещодавньою сутичкою з улюбленцем влади... інакше кажучи, з грубим контролером водопроводу. I я певен, що такий порив ображеної душі викличе у вас співчуття, а не осуд.
По цій мові містер Мікоубер обійняв місіс Мікоубер і потиснув мою руку; з його невиразного натяку мені лишилося тільки здогадатися, що сьогодні вранці їм закрили воду, бо вони не сплатили рахунки водопостачальної компанії.
Щоб відвернути містера Мікоубера від цих сумних думок, я повідомив, що сподіваюся на його допомогу в приготуванні пуншу, і відвів його до тарілки з лимонами. Відчай його миттю минувся. Ніколи не бачив я, щоб людина могла так тішитись ароматом лимона і цукру, запахом рому, парою гарячої води. Любо було дивитись, як сяє його обличчя у тонкій хмарі цих випарів, як він змішує, смакує, переливає і куштує з таким виглядом, ніби готує не пунш, а щастя всієї своєї сім'ї аж до наступних поколінь. Не знаю, що саме вплинуло на місіс Мікоубер: чепчик, лавандова вода, шпильки, вогонь каміна чи воскові свічки, але вийшовши з моєї спальні, вона явно покращала. А весела була ця чудова жінка, мов жайворонок.
Я підозрюю, — ніколи не наважився спитати, але тільки підозрюю, — що місіс Креп, засмаживши камбалу, захворіла, бо крім камбали нічого не можна було їсти. Бараняча ніжка була дуже червона всередині і дуже бліда зовні; крім цього, вона вкрита була якимсь чужорідним порошком, немовби викачалась у попелі. Можна було б це перевірити, дослідивши підливу; але і це виявилося неможливим, бо «дівчисько» розлило всю підливу на сходах (між іншим, слід цієї підливи залишався там ще дуже довго). Пиріг з голубів був би непоганий, але виявився обманкою — кірка була, наче голова, що розчаровує, як сказав би френолог[21]: зовні всякі шишки і гульки, а під ними — нічого їстівного. Коротко кажучи, бенкет провалився, і я б почувався зовсім нещасним (з приводу провалу теж, бо з приводу Дори я безнастанно був нещасним), якби не підбадьорив мене веселий настрій моїх гостей і винахідливість містера Мікоубера.
— Мій любий друже Копперфілд, — сказав містер Мікоубер, — нещасливі випадки трапляються у найкращих сім'ях. А в тих сім'ях, де не порядкує істота, яка робить святим і високим усе, до чого торкнеться... ну, словом, де не порядкує жінка, велична і свята дружина, — у таких сім'ях напевно можна очікувати випадковостей і по-філософськи треба терпіти їх. І коли ваша молода служниця принесе нам пательню, то я зможу довести вам, що ми за розподілом зусиль легко зарадимо цьому невеличкому лихові.
На щастя, в моїй коморі була пательня, на якій мені зазвичай смажили на сніданок шинку. Миттю добули ми її та негайно заходилися здійснювати ідею містера Мікоубера. Розподіл праці був такий: Тредльс різав баранину на скибочки, містер Мікоубер, який талановито робив усякі такі речі, посипав м'ясо перцем, гірчицею і сіллю; я клав їх на пательню, перегортав виделкою і знімав за вказівками містера Мікоубера; а місіс Мікоубер розігрівала грибний соус у маленькій каструлі. Коли ми підсмажили достатню кількість м’яса, то почали, з усе ще засуканими рукавами, поглинати засмажені шматки, не спускаючи очей з тих, які ще лежали на пательні.
Захоплені цими кулінарними вправами, раз у раз схоплюючись з місця, раз у раз сідаючи їсти гарячі шматки м’яса, серед галасу і приємних запахів, обгризли ми баранячу ногу до кісток. Навіть до мене якимсь дивом повернувся апетит. Соромлюся зізнатись, але справді мені здається, що на деякий час я забув про Дору. Я певен, що містер і місіс Мікоубер навряд чи з більшим апетитом трапезували б, навіть коли б для цього продали останнє своє ліжко. Тредльс майже весь час реготав так само щиро, як їв і куховарив, а всі ми не відставали від нього. Смію сказати, що ніколи не бачив я веселішого бенкету.
Ми були на найвищому рівні веселості, і кожен у своєму підрозділі працював над останньою порцією баранини, яка мала приємно завершити наш бенкет, коли раптом я звернув увагу, що в кімнату ввійшов якийсь сторонній; глянувши на нього, я побачив перед собою зразок респектабельності з капелюхом у руці — Літтімера.
— У чому річ? — мимоволі спитав я.
— Прошу пробачення, сер, мені сказали, що можна сюди увійти. Чи не тут мій хазяїн, сер?
— Ні.
— Ви з ним не бачилися, сер?
— Ні. А хіба не він вас сюди відправив?
— Не зовсім так, сер.
— Чи не казав він вам, що ви його знайдете тут?
— Не зовсім так, сер. Але я гадаю, що він може заїхати сюди завтра, якщо не сьогодні.
— Чи він повертається з Оксфорда?
— Прошу, сер, — шанобливо сказав Літтімер, — краще було б вам сісти і дозволити мені робити це все.
З цими словами він забрав виделку з моєї нерішучої руки і схилився над пательнею, немов зосередивши на ній всю свою увагу.
Гадаю, нас не дуже збентежило б прибуття самого Стірфорса, але ми принишкли перед лицем його респектабельного слуги. Містер Мікоубер, насвистуючи пісеньку, щоб показати, ніби він почувається зовсім невимушено, сів у крісло, а виделка, яку він поспішно сховав, випиналася з його жилетної кишені, немовби він щойно заколовся. Місіс Мікоубер натягла свої коричневі рукавички і набрала велично-байдужого вигляду. Тредльс запустив свої масні руки у волосся і сторопіло вдивлявся в скатертину. Щодо мене, то я почувався справжнім немовлям за своїм власним столом і ледве наважувався дивитися на респектабельне диво, яке хтозна звідки з'явилося, щоб дати лад моєму обіду.
Тим часом лакей зняв баранину з пательні і ретельно розподілив її між нами. Але ми встигли втратити апетит і тільки для пристойності їли. Потім лакей безшумно забрав тарілки і поставив на стіл сир. Коли
