Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

суду; що відчував я, коли містер Спенлоу поїхав додому без мене (я плекав божевільну надію, що він знову візьме мене з собою)! Здавалося мені, що я теж моряк, і корабель мій відплив, залишивши мене на безлюдному острові. Коли б той старий судовий зал міг прокинутись і повторити сни наяву, що їх там бачив я про Дору, то зал цей підтвердив би мою щирість.

І це один тільки день, але день за днем, тиждень за тижнем, безнастанно мріяв я про Дору. Я приходив до палати не для справ, а для думок про Дору. Тільки іноді звертав я деяку увагу на справи, і тоді дивувався під час шлюбних справ (згадуючи Дору), як це можуть одружені люди бути нещасливими. А під час розгляду справ про спадщину я міркував, що зробив би заради Дори, якби гроші перепали мені. У перший же тиждень моєї закоханості купив я чотири пишні жилети — не для себе, мені вони були байдужі, а для Дори — і почав носити на вулиці жовті шкіряні рукавички. Саме в цей час з'явились у мене перші мозолі. Коли б показати черевики, які я носив у той період, і зрівняти їх з розміром моєї ноги, то вони б якнайкраще змалювали стан моєї душі.

Та хоч як покалічив я себе цими актами поклоніння Дорі, я щодня проходив не одну милю, сподіваючись зустріти її. На норвудському шляху до мене звикли, як до свого листоноші. Нишпорив я й по всьому Лондону. Я блукав вулицями, де містилися найкращі крамниці для дам; наче стурбований привид, вештався по базару і мандрував у парку, зовсім знесилений. Іноді, дуже не часто, я бачив її. Часом бачив я, як рукавичка її випинається з вікна карети; часом я зустрічав її, трохи прогулювався з нею і міс Мердстон, розмовляв з нею. Після таких зустрічей я завжди почувався дуже нещасливим, бо не спромігся сказати нічого дотепного, бо вона нічого не знає про мою любов і байдужа до мне. Як і слід було сподіватись, я повсякчас набивався на друге запрошення до містера Спенлоу. І завжди я розчаровувався, бо мене не запрошували.

Очевидно, місіс Креп була прониклива. Всього кілька тижнів минуло, як я закохався, і навіть Агнес наважився я написати лише, що був у містера Спенлоу, «сім’я якого, — додав я, — складається з єдиної доньки». Але кажу, що місіс Креп, очевидно, була прониклива жінка, бо вона з самого початку розкрила мою таємницю. Якось увечері, коли я дуже сумував, вона прийшла до мене спитати, чи не можу я позичити їй трохи кардамону з ревенем та сім крапель гвоздичної есенції. Це, як пояснювала вона, було найкращими ліками проти її спазмів. Якщо в мене нема цієї мікстури, то чи не можу я прислужитись їй чаркою бренді. Це не так приємно їй, як перший варіант, але це наступний кращий варіант. Про перші ліки я не чув ніколи, а другі в мене були завжди. Отже, я дав місіс Креп чарку-другу і, щоб у мене не виникали підозри щодо мети вживання цих ліків, вона почала вживати їх у моїй присутності.

— Не журіться, сер, — сказала мiсіс Креп, — гірко мені бачити вас у такому стані, сер. Я сама — мати!

Я не бачив, яке це має відношення до мене, але спробував усміхнутися місіс Креп якнаймиліше.

— Не журіться, сер! — вела далі місіс Креп. — Вибачте, я знаю в чому річ, сер. Тут справа у леді.

— Що ви, місіс Креп? — відказав я, червоніючи.

— О, благослови вас боже! Більше мужності, сер, — підбадьорювала мене місіс Креп. — Ніколи не здавайтеся, сер. Коли вона не всміхається вам, то ще багато їх усміхнеться. Ви такий молодий джентльмен, якому повинні усміхатись, містере Копперфул, і ви мусите знати собі ціну, сер.

Місіс Креп зав­жди звала мене містером Копперфулом: мабуть, головним чином тому, що мене звали інакше.

— А чому це ви гадаєте, що молода леді причетна до цього, місіс Креп? — спитав я.

— Містере Копперфул, — дуже чутливо промовила місіс Креп, — я сама — мати!

Деякий час місіс Креп тільки раз у раз прикладала руку до своїх нанкових грудей і сьорбала ліки, явно жвавіючи з кожною чаркою. Нарешті вона знову заговорила:

— Коли ваша мила бабуся зняла для вас цю квартиру, містере Копперфул, — зазначила місіс Креп, — то я сказала, що тепер у мене є про кого турбуватися. «Дяка богові, — сказала я, — є в мене тепер про кого турбуватись»... Ви мало їсте, сер, мало п'єте...

— Це наштовхнуло вас на такі здогадки, місіс Креп? — спитав я.

— Сер, — сказала місіс Креп, майже суворо, — у мене жили й інші молоді джентльмени крім вас. Молодий джентльмен може занадто уважно ставитися до своєї зовнішності або зовсім не зважати на неї. Він може або занадто часто зачісуватись, або зовсім не зачісуватися. Він може носити черевики або занадто великі для нього, або занадто малі. Це залежить від характеру молодого джентльмена. Але коли він вдається до однієї з цих протилежностей, сер, в обох випадках тут причетна молода леді.

Місіс Креп так рішуче потрясла головою, що в мене не лишилося жодного дюйма для відступу.

— І той джентльмен, що помер тут перед вами, — вела далі місіс Креп, — теж закохався в дівчину з бару і негайно почав вбирати жилети, хоч і дуже залиті вином.

— Місіс Креп, — втрутився я, — я мушу просити вас не змішувати молоду леді, про яку йдеться в моєму випадку, з дівчиною з бару чи ще чимсь подібним, будь ласка.

— Містере Копперфул, — відказала місіс Креп, — я сама мати, і не збираюся цього робити! Прошу вибачити, сер, за втручання. Я ніколи б не хотіла втручатися туди, куди мене не просять. Але ви молодий джентльмен, містере Копперфул, і раджу вам не журитися, збадьоритись і знати собі ціну. Коли б ви захопилися тепер чим-небудь, сер, — додала місіс Креп, — коли б ви захопилися кеглями, — дуже здорова гра — то могли б розважитись, і це пішло б вам на користь.

Після цих слів місіс Креп, благаючи мене найбільше берегтися бренді, який весь випила, велично подякувала мені та пішла геть. Коли постать її зникла в темряві передпокою, порада її здалася мені трохи нахабною; але водночас я вирішив зважити на цю пораду з іншого погляду, як на пораду бути мудрішим і у майбутньому краще приховувати свої таємниці.

Х. Томмі Тредльс

Можливо, так на мене подіяла порада місіс Креп, або, скоріше за все, «кеглі» нагадали мені по звучанню «Тредльс», але наступного дня я вирішив піти побачитися з Тредльсом, йому давно вже слід було повернутися. Жив він у завулку біля Ветеринарного інституту в Камден Тауні. Один з наших клерків, що жив у тій місцевості, розповів мені, що в цьому завулку винаймають кімнати, головним чином, джентльмени-студенти, які купують живих ослів і проводять експерименти над цими чотириногими у своїх приватних квартирах. Розпитавши в цього клерка шлях до потрібних мені садів академії, я того ж ранку вирушив до мого давнього шкільного товариша.

То була не така вулиця, на якій я бажав би знайти Тредльса. Здається, мешканці схильні були викидати на