Американський психопат - Брет Істон Елліс

мюзикл, що минулого тижня стартував на Бродвеї, а потім вечеряємо в «Прогресі», новому ресторані Малкольма Форбса у Верхньому Іст-Сайді, а тим часом я дивлюся запис вранішнього «Шоу Патті Вінтерс», випуск поділений на дві частини. Перша розповідає про вокаліста рок-групи «Ґанс-н-Роузез», Акселя Роуза, який, як процитувала Патті, сказав журналісту таке: «Коли мене охоплює стрес, я стаю жорстоким і скеровую це на себе. Я наставляв на себе леза, але потім зрозумів, що це шкідливіше, ніж не мати стерео… Я краще копну своє стерео, аніж вдарю когось у обличчя. Коли мене охоплює лють, чи сум, чи інші емоції, іноді я йду і граю на піаніно». У другій частині Патті читала листи, які Тед Банді, серійний вбивця, писав своїй нареченій під час одного з численних судових процесів. «Люба Керол, — читає вона, поки на екрані мигтить несправедливо розмитий портрет Банді за кілька тижнів до страти. — Прошу, не сідай у суді в один ряд із Дженет. Коли я дивлюся на тебе, вона не зводить з мене божевільних очей, наче ненормальна чайка, яка вивчає молюска… Я відчуваю, як вона вже поливає мене гарячим соусом…»

Я чекаю, поки щось станеться. Я сиджу в спальні майже годину. Нічого не відбувається. Я підводжуся, добиваю рештки коксу (його зовсім мало), який лишився в моїй шафі після суботньої вечірки в «М. К.» чи барі «Au», зупиняюся випити в «Орсо» перш ніж зустріти Жаннетт, котрій я подзвонив раніше, сказав, що маю два квитки на виставу, а вона не сказала нічого, крім «Я піду», тоді я сказав, що ми зустрінемося перед театром о сьомій п’ятдесят, а вона повісила слухавку. Поки я сиджу один у барі в «Орсо», кажу собі, що збирався набрати один із номерів, які мерехтіли внизу екрана, але тоді усвідомлюю, що не знав, що сказати, і згадую дев’ять слів, сказаних Патті: «Я відчуваю, як вона вже поливає мене гарячим соусом».

Я знову чомусь згадую ці слова, коли ми з Жаннетт сидимо в «Прогресі» після мюзиклу — вже пізно, ресторан переповнений. Ми замовляємо щось під назвою «орляче карпачо», дорадо на грилі, салат фрізе з козячим сиром та мигдалем у шоколаді, дивне гаспачо з сирою курятиною, сухе пиво. Зараз на моїй тарілці не лишилося нічого їстівного, те, що там є, на смак — пластилін. Жаннетт вбрана в шерстяний жакет, шовкову шифонову шаль із одним рукавом, шерстяні ділові штани, все від «Армані», старовинні сережки, золоті з діамантами, панчохи від «Живанші», шовкові туфлі без підборів. Вона все зітхає й погрожує підпалити сигарету, хоча ми й сидимо у залі для тих, хто не палить. Поведінка Жаннетт мене дуже тривожить, похмурі думки з’являються і розростаються в моїй голові. Вона пила кір із шампанським, і чимало, тож, коли вона замовляє шостий коктейль, я припускаю, що, може, не варто більше пити.

Жаннетт дивиться на мене і каже:

— Мені холодно, я хочу пити і замовлю те, чого я, чорт забирай, хочу.

— Тоді візьми «Евіан» чи «Сан-Пеллеґріно», заради Бога, — кажу я.

«Сендстоун»

Ми з мамою сидимо у її приватній кімнаті в «Сендстоуні», де вона тепер живе. Вона на заспокійливих, у темних окулярах, усе торкається своєї зачіски, а я дивлюся на свої руки, практично впевнений, що вони трусяться. Вона намагається посміхатися, коли питає мене, що я хочу на Різдво. Не дивно, що мені потрібно докласти стільки зусиль, щоб підвести голову й подивитися на неї. Я вдягнув шерстяний габардиновий костюм із загостреними лацканами, на два ґудзики, «Жан Марко Вентурі», шкіряні черевики зі шнурівками від «Армані», краватку від «Поло», шкарпетки, не пам’ятаю звідки. Уже майже середина квітня.

— Нічого, — кажу я й заспокійливо посміхаюсь.

Пауза. Я порушую її, питаючи:

— А ти що хочеш?

Вона довго мовчить, я знову дивлюся на руки, на засохлу кров під нігтем великого пальця, певно, кров дівчини на ім’я Сьюкі. Моя мати втомлено облизує губи й каже:

— Не знаю. Просто хочу, щоб Різдво пройшло добре.

Я не відповідаю. Останню годину я провів, вивчаючи свою зачіску в дзеркалі, — довелося наполягти, щоб його повісили в маминій кімнаті.

— Ти виглядаєш нещасним, — раптом каже вона.

— Це неправда, — кажу я, коротко зітхнувши.

— Ти виглядаєш нещасним, — каже вона, вже тихіше.

Торкається волосся, сліпучо-білого, знову.

— Що ж, ти теж, — кажу я повільно і сподіваюся, що більше вона не скаже нічого.

Більше вона нічого й не каже. Я сиджу в кріслі біля вікна, дивлюся крізь ґрати — газон на вулиці темнішає, на сонце набігла хмара, невдовзі трава знову стає зеленою. Вона сидить на своєму ліжку в нічній сорочці з «Берґдорфз» і капцях «Норма Камалі», які я купив їй на Різдво минулого року.

— Як пройшла вечірка? — питає вона.

— Добре, — вгадую я.

— Скільки було людей?

— Сорок. П’ятсот, — знизую я плечима. — Я не впевнений.

Мати знову облизує губи, ще раз торкається волосся.

— О котрій ти пішов?

— Не пам’ятаю, — відповідаю я після довгої паузи.

— О першій? О другій? — все питає вона.

— Певно, о першій, — кажу я, мало не перебиваючи її.

— О.

Знову пауза, вона поправляє свої темні окуляри, чорні «Рей-Бен», які я купив їй у «Блумінґдейлз» за двісті доларів.

— Там було не дуже добре, — марно кажу я, дивлячись на неї.

— Чому? — з цікавістю питає вона.

— Просто так, — відповідаю я, знову дивлюсь на свою руку, на цяточки крові під нігтем великого пальця, на фотографію мого батька замолоду, що стоїть на маминому нічному столику, поряд із фотографією нас із Шоном, ще підлітків — ми обидва в смокінгах і жоден із нас не посміхається.

Батько на фотографії вбраний у двобортний чорний спортивний піджак на шість ґудзиків, білу бавовняну сорочку з косим комірцем, краватку, нагрудну хустку, черевики — все від «Брукс Бразерс». Він стоїть поряд із одним з кущів, вистрижених під тварину, у маєтку його батька в Коннектикуті, дуже давно, і у нього щось не так з очима.

Найкраще місто для бізнесу

Дощовим ранком вівторка, після тренування в «Ексклюзиві», я їду до квартири Пола Овена у Верхньому Іст-Сайді. Минув сто шістдесят один день, відколи я провів там ніч із двома дівчатами з ескорту. У жодній з чотирьох газет міста не було ані слова про