Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Не всі. — Я сором’язливо відкашлююсь. — Чи, може, люди компенсують… Вони підлаштовуються… — Довга пауза. — Люди можуть звикнути до всього, так? — питаю я. — Звичка всяке з людьми робить.

Ще одна довга пауза. Джин збентежено каже:

— Не знаю. Напевно… але все одно треба намагатися… щоб хорошого у світі було більше… ніж поганого. — І додає: — Ну правда ж?

Вона спантеличена, немовби її дивує, що вона взагалі це сказала. Повз нас проїздить таксі, з вікна лунає музика. Знову Мадонна: «Життя — це загадка, всі мусять лишитись самі…» Голосний сміх за сусіднім столиком лякає мене, я нахиляю голову і чую, як хтось говорить:

— Інколи те, як ти вдягаєшся на роботу, змінює все.

Тоді Джин щось каже, я прошу її повторити.

— Ти ніколи не хотів зробити когось іншого щасливим? — питає вона.

— Що? — перепитую я, намагаючись зосередитись на ній. — Джин?

Вона сором’язливо повторює.

— Ти ніколи не хотів зробити когось іншого щасливим?

Я дивлюся на неї, мене омиває холодна хвиля страху, гасить щось у мені. Я знову відкашлююсь і, намагаючись говорити дуже впевнено, розповідаю їй:

— Я нещодавно був у «Солодкому рифі»… карибський заклад у Нижньому Іст-Сайді, ти знаєш…

— З ким ти був? — перебиває Джин.

З Жаннетт.

— З Еваном Мак-Ґлінном.

— А, — киває вона, з помітним полегшенням.

Вірить мені.

— Байдуже… — Я зітхаю і веду далі. — Я побачив у вбиральні якогось хлопця… цілковито… стиль Волл-стрит… костюм із шерсті, віскози та нейлону на один ґудзик… «Лучіано Сопрані»… бавовняна сорочка від… «Ґітман Бразерс»… шовкова краватка «Ерменеґільдо Зенья», розумієш, я впізнав його, це був брокер на прізвисько Елдрідж… я бачив його «У Гаррі», і в барі «Au», і в «ДюПлексі», і в «Алекс їде в табір»… у всіх тих місцях, але… коли я зайшов до вбиральні за ним, я побачив… він писав… писав щось на стіні над… пісуаром, біля якого стояв. — Я змовкаю, роблю ковток пива. — Коли він побачив, що я увійшов… він перестав писати… сховав свою ручку «Монблан»… застібнув штани… сказав мені: «Привіт, Гендерсоне»… поправив зачіску перед дзеркалом, відкашлявся… наче нервував, чи… чи ще щось, і… вийшов. — Знову пауза, ще один ковток. — Тож… я підійшов, щоб скористатись… пісуаром і… я схилився… щоб побачити, що він… написав.

Я здригаюсь і повільно витираю чоло серветкою.

— І що ж це було? — обережно питає Джин.

Я заплющую очі, три слова випадають у мене з рота, злітають з губ:

— Убити… всіх… яппі.

Джин нічого не каже.

Щоб порушити цю незручну тишу, я кажу єдине, що спадає мені на думку:

— А ти знала, що першого собаку Теда Банді, колі, звали Лессі? — Пауза. — Ти про це чула?

Джин дивиться на свою тарілку так, наче та її бентежить, потім підводить на мене очі.

— Хто такий… Тед Банді?

— Облиш, — зітхаю я.

— Слухай, Патріку. Нам треба про щось поговорити, — каже вона. — Принаймні мені треба з тобою поговорити.

…там де були природа та земля, життя та вода, я побачив пустельний пейзаж, безкінечний, схожий на якийсь кратер, настільки позбавлений сенсу, і світла, і духу, що це неможливо осягнути на рівні свідомості, і якщо підійти ближче, мозок відсахнеться, нездатний сприйняти побачене. Це було настільки чітке, реальне, близьке мені видіння, що в чистоті своїй воно видавалось майже абстрактним. Це я міг зрозуміти, саме так я проживав своє життя, довкола цього рухався, саме так обходився з реальністю. Це була та географія, довкола якої розвивалась моя реальність: мені ніколи не спадало на думку, що люди добрі, чи що людина може змінитись, чи що світ може бути кращим місцем, якщо отримувати задоволення від почуття, чи погляду, чи жесту, від любові чи доброти іншої людини. Нема нічого позитивного, вираз «щедрість духу» нема до чого застосувати, це кліше, це поганий жарт. Секс — математика. Індивідуальність уже не розглядається. Що таке розумові здібності? Дайте визначення розуму. Бажання не має змісту. Інтелект — не панацея. Справедливість мертва. Страх, взаємні звинувачення, невинність, співчуття, провина, марність, невдача, сум — це ті речі, ті емоції, яких ніхто більше, направду, не відчував. Роздуми марні, світ не має сенсу. Єдина незмінність — зло. Бог не живий. Любові не можна довіряти. Поверхня, поверхня, поверхня — це все, у чому люди знаходять сенс… такою я бачив цивілізацію, величезною й розірваною…

— …і я не пам’ятаю, з ким саме ти говорив… це не має значення. Важливо те, що ти був дуже сильним і водночас… дуже милим, і тоді, здається, я вже знала, що…

Джин відкладає ложку, але я на неї не дивлюсь. Я спостерігаю за таксі, що їздять Бродвеєм, однак це не зупиняє того, що відбувається, бо Джин веде далі:

— Чимало людей, схоже… — Вона змовкає, і нерішуче продовжує: — Втратили зв’язок із життям, і я не хочу опинитися серед них.

Офіціант прибирає її тарілку, і вона додає:

— Я не хочу… постраждати.

Здається, я киваю.

— Я дізналась, що таке бути самою і… здається, я тебе кохаю.

Ці слова Джин каже швидко і якось натужно. Майже забобонно я повертаюся до неї, відпиваю зі склянки води «Евіан» і, не думаючи, з посмішкою кажу:

— Я кохаю іншу.

Наче хтось увімкнув прискорене відтворення, вона негайно сміється, відводить очі, присоромлена.

— Що ж, тоді вибач… Боже.

— Але… — тихо додаю я. — Тобі не варто боятися.

Джин підводить на мене очі, сповнена надії.

— З цим можна щось зробити, — кажу я. Тоді, не знаючи, навіщо я це сказав, дещо змінюю, одразу ж кажу: — Або не можна. Не знаю. Я чимало часу витратив на тебе, тож ти мені не зовсім байдужа.

Вона мовчки киває.

— Ніколи не плутай приязне ставлення з… пристрастю, — попереджаю її я. — Це може… погано скінчитися. Може… створити тобі проблеми.

Джин нічого не говорить, і я раптово відчуваю її сум, спокійний й тихий, наче денний сон.

— Що ти намагаєшся сказати? — нескладно питає вона й шаріється.

— Нічого. Просто… пояснюю тобі, що… зовнішність може бути оманлива.

Вона дивиться на «Таймс», що лежить, згорнутий на столі. Сторінки ледь ворушить вітерець.

— Чому… ти мені це кажеш?