Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Я просто хочу, щоб між нами не було непорозумінь.

Поряд проходить фігуриста дівчина. Я дивлюся на неї, потім повертаюся до Джин.

— Припини, не дивись на мене так. Тобі нема чого соромитись.

— Я не соромлюсь, — відповідає Джин, намагаючись поводитись, як звичайно. — Просто хочу знати, чи не розчарувала я тебе тим, що це визнала.

Чи зможе вона хоч колись зрозуміти, що я не можу розчаруватися, бо більше нема нічого такого, чого я б чекав?

— Ти небагато про мене знаєш, так? — грайливо питаю я.

— Я знаю достатньо, — спочатку відповідає Джин, але потім хитає головою. — Давай облишимо це. Я помилилась. Мені прикро. — Але наступної миті вона змінює рішення. — Я хочу знати більше, — серйозно каже вона.

Я обдумую це і питаю:

— Ти впевнена?

— Патріку, — каже вона, ледве дихаючи. — Я знаю, моє життя було б… значно порожнішим… без тебе.

Я обдумую і це, задумливо киваю.

— Я просто не можу… — Джин збентежено зупиняється. — Я не можу прикидатись, що цих почуттів нема, правда ж?

— Тсс…

…є ідея Патріка Бейтмена, певна абстракція, але справжнього мене нема — лише ця сутність, інколи ілюзорна, і хоча я можу сховати холод свого погляду і ви можете потиснути мені руку, відчуваючи плоть навколо своєї плоті, і, можливо, навіть думаєте, що наші життя схожі, — мене тут просто нема. Мені важко мати значення, на будь-якому рівні. Я фальшивка, вигадка. Я неможлива людська істота. Моя особистість — незавершений ескіз, моя безсердечність усталена й глибока. Моя совість, співчуття, мої надії давно зникли (певно, в Гарварді), якщо й були взагалі. Більше немає меж, які треба перетинати. Усе, що в мене було спільного з неконтрольованими та божевільними, зі злими та розпусними, весь той хаос, який я створив, і моя крайня до того байдужість — я перевершив усе це. Хоча однієї суворої істини я й досі дотримуюся: ніхто не в безпеці, спокути немає. І все одно мене нема в чому звинувачувати. Кожна модель людської поведінки мусить мати обґрунтування. Зло — це те, чим ти є? Чи те, що ти робиш? Мені постійно й гостро болить, і я не сподіваюся на існування кращого світу. Насправді я хочу ділитися своїм болем із іншими. Я хочу, щоб ніхто не втік. Але навіть визнавши це (а я визнав, численну кількість разів, із кожним своїм вчинком) і поглянувши в очі цій правді, катарсису я не мав. Я не отримую глибоких знань про себе самого, з цього відкриття не постає нове розуміння. У мене нема причин розповідати вам все це. Ця сповідь нічого не означає…

Я питаю Джин:

— Скільки в цьому світі таких, як я?

Вона мовчить, потім обережно відповідає:

— Не думаю… що хтось є?

Вона вгадує.

— Я скажу іна… Чекай, що в мене з зачіскою? — перебиваю я сам себе.

— Усе гаразд.

— Добре. Тож я скажу інакше. — Я роблю ковток її сухого пива. — Гаразд. Чому я тобі подобаюся? — питаю я.

— Чому? — перепитує Джин.

— Так, — підтверджую я. — Чому?

— Ну…

На мою сорочку «Поло» падає крапля пива. Вона передає мені серветку. Цей практичний жест зворушує мене.

— Ти… турбуєшся про інших, — обережно каже вона. — Це дуже рідко трапляється у нашому… — Знов пауза. — Як на мене, гедоністичному світі. Це… Патріку, ти мене бентежиш.

Джин хитає головою, заплющує очі.

— Продовжуй, — підбурюю я. — Будь ласка, я хочу знати.

— Ти милий, — закочує очі Джин. — Це… сексуально… не знаю. І загадковість теж. — Тиша. — Я думаю… загадка… ти загадковий. — Тиша і зітхання. — І ти… поміркований, — вона усвідомлює щось і вже без страху дивиться просто на мене. — І мені здається, що сором’язливі чоловіки романтичні.

— То скільки у світі таких, як я? — знову питаю я. — Я справді таким здаюся?

— Патріку, — каже Джин. — Я б тобі не брехала.

— Ні, звісно ж, ні, але… здається… — Моя черга задумливо зітхати. — Я думаю… Знаєш, кажуть, що немає двох однакових сніжинок?

Вона киває.

— Ну, я не думаю, що це правда. Я думаю, що чимало сніжинок подібні між собою… і думаю, що чимало людей теж схожі.

Джин знову киває, хоча я бачу, що вона зовсім заплуталась.

— Зовнішність буває оманливою, — обережно визнаю я.

— Ні, — хитає головою Джин, вперше за весь цей час у чомусь впевнена. — Я не думаю, що вона оманлива. Ні.

— Іноді, Джин, — пояснюю я, — лінія, що відокремлює зовнішність, те, що ти бачиш, від реальності, якої ти не бачиш, буває нечіткою.

— Це неправда, — наполягає вона. — Це просто неправда.

— Дійсно? — посміхаюсь я.

— Раніше я так не думала, — каже вона. — Ще років десять тому. Але зараз думаю.

— Що ти маєш на увазі? — зацікавлено питаю я. — Раніше?

…хвиля реальності. У мене дивне відчуття того, що це — ключовий момент мого життя, і я наляканий тим, що цілком можна назвати богоявленням. Я не можу запропонувати їй нічого цінного. Вперше я бачу Джин розкутою, вона видається сильнішою, не піддається контролю, вона хоче взяти мене з собою до нового, незнайомого краю — це жахлива непевність зовсім іншого світу. Я відчуваю, що вона хоче серйозно змінити моє життя — про це говорять її очі, і хоча я бачу в них правду, я знаю, що одного дня, дуже скоро, її теж підхопить ритм мого безумства. Мені треба лише мовчати про це, не заводити цю тему, однак вона робить мене слабшим, наче це вона вирішує, хто я такий, і своєрідним, впертим чином я готовий визнати, що відчуваю раптовий біль, щось стискається всередині, і, перш ніж можу це зупинити, я вже майже зачарований, зворушений тим, що можу прийняти її любов хоч і не відповісти взаємністю. Цікаво, чи хоч зараз, тут, у «Ніде», вона бачить, як темні хмари розвіюються в моїх очах. І хоча холодність, яку я завжди відчував, полишає мене, заціпеніння лишається і, певно, ніколи не зникне. Ці стосунки, певно, ні до чого не призведуть… нічого не змінять. Я