Американський психопат - Брет Істон Елліс

— І не мало бути смішно! — реву я. І додаю: — А чого це неможливо?

— Просто неможливо, — каже він і дивиться на мене стривожено.

— Чому? — волаю я, перекрикуючи музику, хоч потреби в цьому і нема. І додаю: — Покидьку ти клятий.

Гарольд витріщається на мене так, наче ми обидва під водою, і кричить у відповідь, дуже чітко:

— Тому що… я… вечеряв… з Полом Овеном… двічі… в Лондоні… десять днів тому.

Ми дивимось один на одного десь хвилину, я нарешті опановую себе настільки, щоб щось йому сказати, але моєму голосу бракує авторитету, і я навіть сам не впевнений, що вірю собі, коли просто кажу йому:

— Ні… не вечеряв.

Але виходить більше схоже на питання, не на твердження.

— Тепер, Дональдсоне, — Кернс знімає мою руку зі свого плеча. — Якщо вибачиш…

— О так, вибачу, — шкірюсь я. Тоді повертаюся до нашого столика, де вже сидять Джон Едмонтон та Пітер Біверз, і оглушую себе «Гальціоном», перш ніж відвезти Джин додому, до мене. Джин вбрана у щось від «Оскар де ла Рента». На Ніні Ґудріч була сукня з блискітками від «Мацуда», і вона відмовилась дати мені свій номер, хоча Джин тоді й була у вбиральні внизу.

Таксист

Ще одна дивна сцена того, що видається моїм життям, трапляється в середу, ймовірно, вказуючи на чиюсь помилку, хоч я не можу сказати чию. Я сиджу в заторі в таксі, що прямує до центру міста, на Волл-стрит, після сніданку в готелі «Рідженсі» з Пітером Расселом, який був моїм дилером, поки не знайшов собі справжню роботу, і Едді Ламбертом. Рассел був вдягнений у спортивний шерстяний піджак на два ґудзики від «Редаеллі», бавовняну сорочку «Гакерт», шовкову краватку «Рішель», шерстяні картаті штани «Кріціа Уомо» та шкіряні черевики «Коул-Гаан». «Шоу Патті Вінтерс» зранку було про чотирикласниць, які продаються за крек, і я мало не відмінив зустріч із Ламбертом та Расселом, аби його подивитись. Поки я говорив по телефону з фойє, Рассел замовив мені сніданок. На жаль, він вийшов із високим вмістом жирів та натрію, і перш ніж я зрозумів, що відбувається, на столі опинилися тарілки з хлібцями з травами з шинкою у вершковому соусі «Мадейра», ковбасками на грилі й кавово-сметанним тортом, тож довелося попросити в офіціанта чайник трав’яного чаю без кофеїну, тарілку нарізаного скибочками манго з чорницями та пляшку «Евіан». У вранішньому світлі, що лилося з вікон «Рідженсі», я дивився, як офіціант граційно кришить чорні трюфелі на паруючу яєчню Ламберта. Я не витримав і попросив покришити чорні трюфелі й на моє манго. Більше нічого за сніданком не сталося. Довелося ще раз подзвонити і, повернувшись за столик, я помітив, що одна скибочка манго зникла, але звинувачувати нікого не став, бо думав зовсім про інше — як допомогти американським школам, проблеми з довірою, канцелярія, нова ера можливостей і що чекає в ній на мене, як отримати квитки на Стінґа в «Тригрошовій опері», яка щойно почала йти на Бродвеї, як брати на себе більше і пам’ятати менше…

У таксі на мені двобортне пальто з шерсті та кашеміру марки «Студіо 000.1» від «Ферре», шерстяний костюм з картатими штанами від «Де Ріґьор» з «Шунеман», шовкова краватка «Живанші Джентльмен», шкарпетки «Інтервовен», взуття від «Армані», я читаю «Волл-стрит джорнел», не знімаючи темних вайфарерів, у вокмені грає запис Бікса Бейдербека. Я відкладаю «Джорнел», беру «Пост», тоді «Пейдж сикс». Коли ми зупиняємося на світлофорі на перехресті Сьомої та Тридцять четвертої, у сусідньому таксі, здається, сидить Кевін Ґледвін у костюмі від «Ральф Лорен». Я опускаю окуляри. Кевін відривається від нового випуску журналу «Гроші» й помічає, що я з цікавістю дивлюся на нього, перш ніж таксі рушає далі. Раптово моє таксі виривається з затору і звертає на Двадцять сьому, прямуючи по Вест-Сайдському шосе до Волл-стрит. Я відкладаю газету, зосереджуюся на музиці й погоді — нині не за сезоном холодно. І помічаю, як дивиться на мене таксист у дзеркало заднього огляду. Підозрілий, жадібний вираз обличчя змінює його риси — забиті пори, вросле волосся. Я зітхаю і не зважаю на нього — я цього очікував. «Підніми капот машини і дізнаєшся щось про тих, хто її створив» — це одна з фраз, що нині мучать мене.

Але водій стукає по плексигласовій перегородці, робить мені знаки. Я знімаю навушники і помічаю, що він заблокував усі двері — замки опускаються одним рухом, і чую клацання саме тоді, коли прикручую звук. Машина мчить по шосе швидше, ніж мала б, у крайній правій смузі.

— Так? — роздратовано питаю я. — Що?

— Гей, а я вас знаю? — питає він із сильним акцентом, який важко розібрати — може, він з Нью-Джерсі, а може, з Середземномор’я.

— Ні, — я починаю вдягати навушники.

— У вас знайоме обличчя, — каже таксист. — Як вас звати?

— Ні, не знайоме. І у вас не знайоме, — кажу я. Подумавши, додаю: — Кріс Гаґен.

— Та ну, — він усміхається, наче щось йде не так. — Я знаю, хто ви.

— Я знімаюся в кіно. Я актор, — говорю я йому. — Модель.

— Ні, не це, — похмуро каже він.

— Що ж… — Я нахиляюся вперед, читаю його ім’я. — …Абдулло, ти член клубу «М. К.»?

Таксист не відповідає. Я розгортаю «Пост» на фотографії мера в костюмі ананаса, знову загортаю і перемотую запис на вокмені. Я починаю рахувати про себе (один, два, три, чотири), не зводячи погляду з лічильника. Чому я не взяв із собою зранку пістолет? Бо не подумав, що він може знадобитись. Єдина моя зброя зараз — ніж, яким я скористався вчора.

— Ні, — каже водій знову. — Я десь бачив ваше обличчя.

Зрештою я роздратовано перепитую, намагаючись виглядати спокійним:

— Справді? Серйозно? От цікаво. Стежте за дорогою, Абдулло.

Довга страшна пауза, впродовж якої він дивиться на мене у дзеркало заднього огляду, і його зловісна посмішка тане. Обличчя порожнє. Він каже:

— Я знаю. Я знаю, хто ти, — і киває, стиснувши губи.

Радіо, яке передавало новини, він вимкнув. Повз нас проносяться будівлі, сіро-червона пляма, таксі обганяє інші таксі, небо змінює колір із синього на пурпуровий, потім — на чорний і знову на синій. На черговому світлофорі