Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
І Родон зробив крок із човна…
…Через кілька днів над лиманом прошуміла буря, і хвилі викинули на берег перевернутий човен архонта…
Розділ тринадцятий
Де ваша сила, сифи?
І настав той день, коли Дарій сказав одне лише слово: «Все!» І запала гнітюча мовчанка, і полководці злякано дивилися на свого владику. І Дарій тоді видавив із себе ще кілька слів: «Досить ганятися за скіфами, пора повертати коней до Істру».
Ні, він не сказав, навіть самому собі не сказав, що пора тікати… А сказав лише, що пора повертати коней до Істру.
Та на захід дорога нелегка, а військо було повністю виснажене, і Дарій звелів стати на день табором у долині.
А сам з Гобрієм, якому особливо довіряв і з думкою якого завжди рахувався, помчав до ближньої могили, що здіймалася над усією рівниною. Гобрій встиг гукнути тисячнику із гвардії «безсмертних», і той із своєю тисячею помчав за ними. Дарій з Гобрієм на конях піднялися на могилу, а тисяча гвардійців, наїжачена списами, оточила могилу внизу суцільним кільцем коней і списів. З високої могили було видно на всі боки. Спершу Дарій подивився на захід, туди, де за степами і долами мав бути Істр. На заході аж чорно було від скіфських вершників, вони носилися сюди й туди, а з-за обрію виринали все нові й нові загони.
– Яка до них відстань? – запитав він Гобрія.
– Гадаю, що десь біля денного переходу, – відповів Гобрій. – Вони завжди тримаються од нас на відстані денного переходу.
– Ні, – заперечив цар, – цього разу вони тримаються на відстані південного переходу. Що це означає? Невже скіфи так осміліли, що стали підходити до нас ближче?
– І все одно вони кинуться тікати, як тільки ти велиш війську іти на них.
Цар промовчав і повернув коня на схід. Глянув поверх свого війська, що запрудило всю долину, на обрій. Там теж сюди й туди снували вершники, і було їх багато.
Дарій нахмурився.
– Досі вони трималися тільки попереду нас, і ми їх увесь час гнали. Тепер же вони вирішили зайти нам ще й у спину.
Оскільки цар прямо не звертався із запитанням до Гобрія, то Гобрій нічого не відповів, пам'ятаючи, що чим менше висловлюватимеш владиці свої думки, тим довше житимеш.
Дарій повернув коня на південь і відразу ж – на північ. І на півдні, і на півночі теж носилися скіфські вершники.
– Схоже на те, – сказав цар, – що кочовики забагли нас оточити. Як ти гадаєш, Гобрій, їм це вдасться?
– Скіфи того тікають од твого війська, великий царю, що їх менше, – обережно почав Гобрій. – А коли їх менше, то як вони зможуть оточити тих, кого більше?
– Це так, – згодився Дарій, – у них не вистачить сили взяти у кільце мою орду. І все ж вони з чотирьох сторін світу оточують долину.
– Владико! Я думаю, що головні їхні сили знаходяться на заході й сході. А на півдні і півночі невеликі розвідувальні загони, які просто наглядають за нами.
– Гм… – Дарій мовчав, щось розмірковуючи. – Хай буде по-твоєму. І все ж негайно вели оточити табір трьома рядами возів.
– Слухаю, великий царю.
– Мені казали, що скіфські коні ніколи раніше не бачили ослів та мулів, і тому бояться їхнього крику.
– Так, їхні коні шарахаються, як почують крик ослів.
– Тоді прив'яжіть мулів та ослів до возів і не давайте їм їсти. Хай вони кричать і криком відлякують скіфських коней.
– Слухаю, великий царю.
– Візьми кількасот «безсмертних», і роздобудьте мені одного живого скіфа. Якщо моє військо не може спіймати всю Скіфію, то спіймайте хоча б одного скіфа. Я подивлюся, що це за народ і чи варто з ним далі воювати.
– Слухаю, великий царю! – Гобрій повернув коня і з'їхав з могили. Гвардійці внизу розступилися, розірвавши кільце, випустили Гобрія і знову зімкнули навколо могили кільце.
А Дарій, лишившись сам, знову подивився на всі чотири сторони світу і більше не сумнівався у тому, що скіфи намагаються його оточити в долині. Але для чого? Тримати його в облозі у них не вистачить сили, та й він легко розірве будь-яку облогу. До всього ж і скіфський цар не такий простакуватий, щоб розпорошувати своє військо по всій долині. Гобрій правильно розсудив, що головні сили кочовиків на сході і частково на заході. А на півдні і півночі просто окремі сторожові загони. Але для чого скіфи зосередили свої сили на сході і заході? Невже вони вирішили у цій долині дати йому вирішальний бій? Той бій, якого він прагнув з першого дня походу в ці степи? І якого менше всього хотів би зараз, коли військо ослаблене блуканням по степах…
«Але ніщо так не піднімає дух воїнів, як битва», – подумав він і пустив коня з могили. Гвардійці розступилися перед ним, він промчав проходом до полководців, які вже чекали на нього.
– Готуйте військо, – сказав він їм, – у цій долині скіфи на власних шиях пізнають міць перського меча і руки, яка його тримає…
Того ж дня тисяча царських гвардійців, напавши на скіфський розвідувальний загін, в сутичці, ціною двох десятків «безсмертних» захопила одного скіфа.
Полоненого пригнали у перський табір на аркані, і всі збіглися дивитися на степовика, як на диво яке незбагненне, бо всім хотілося зблизька подивитися, а який же він, скіф? Бігли дивитися з надією побачити щось незвичайне, якщо не людину з рогами, то принаймні богатиря, а розходилися з розчаруванням. Скіф виявився дрібним на вигляд, такий собі звичайнісінький пастух, і нічого у ньому не було ось такого… незвичайного, як то вже говорили у війську про скіфів. Одне слово, не було навіть на що дивитися. І всі думали: а може, то спіймали і не скіфа?
Із полоненого зняли аркан і по знаку Гобрія завели до царського шатра, попередньо обмацавши і куртку його, і пояс, і штани.
І тільки полонений опинився у шатрі і глянув на царя царів, котрий сидів на похіднім троні, як гвардійці зашипіли до нього:
– Падай!.. На животі повзи до царя царів, дикун!
Але скіф відповів ледь насмішкувато:
– Хіба перси не відають, що добрий бог для стояння на землі дав скіфові аж дві ноги?
– Мерзенний!.. – люто прошепотів до нього Гобрій. – За неповагу до великого владики ти поплатишся головою!
– Головою – то й головою, – безтурботно відповів скіф. – Я торгуватися не люблю. Та й до всього ж я ваш гість.
Лівий кутик уст царя смикнувся, і він ворухнув бровою. Від