Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

Човен кидало, хвилі налітали із сірого мороку, і здавалося, що й вони важко зітхають.

Мілена… Мілена… Мілена… Шепотіли хвилі чи, може, то йому так вчувалося?

Мілена…

Мати Ольвії, його юна і вродлива дружина…

Далека, ой, далека його дружина!

Його любов єдина, і його горе єдине.

Сліпа рабиня скіфська…

Хтось невидимий колов ножем архонта в серце, і він нічого не міг вдіяти. Хай крає серце, коли є біль у серці, тоді відчуваєш себе живим, а не мертвим. Він любив Мілену. Він любив її до безтями. О, тепер нема чого таїтися перед самим собою; він любив Мілену, хоч і намагався останні вісімнадцять років вирвати її образ із свого серця. О, як він любив ту далеку і зрадливу Мілену! Все життя любив, життя ненавидів, проклинав, намагався її забути і… І нічого не міг вдіяти із собою. Вона впилася в його серце гострою скалкою, яку ні вирвати, ні загоїти рану… А ще він ненавидів зраду. Тому й продав її у рабство. Пробачити зраду – значить, зрадити себе… Богиня Ата, богиня блискавичного безумства, наслала на нього таку лють, що він осліп від ненависті. І забагнув жорстоко помститися вродливій, але невірній дружині. І він помстився.

Та хіба йому легко було потім? Чи не мучився він всі ці роки? Хіба вона, молода і гарна його жона, не приходила до нього у сни? Хіба він не скреготів зубами від болю? То він на людях себе не видавав, крем'яним здавався, а вночі… Мов люті звірі, терзали його думки. Не міг забути Мілени, але й пробачити їй теж не міг. Так і мучився він усі ці роки.

Та що тепер. Кому докоряти, кому кого винуватити, як уже літає над ним крилатий Гіпнос з головкою маку в одній руці і рогом у другій. Ось він підносить ріг до губ… Родон чує трубні звуки… Гіпнос – син ночі, бог сну… Вічного сну для Родона. І він уже трубить, що архонтове буття вже скінчилося, віднині його чекає небуття. І сон… Вічний сон у підземному царстві Аїда.

А може, й там, у темному-претемному царстві Аїда, не зможе він забути Мілену? О ні, ковток води з підземної річки Лети, і він забуде все: землю і сонце, життя у білому світі і Мілену… То – швидше, швидше туди, до забуття!

Два голоси сперечалися у ньому.

Перший: «Тобі не буде прощення, жорстокий чоловіче! Твоя совість ніколи не знатиме спокою. Ти не тільки занапастив життя Мілени, ти й своє життя погубив! Гнів Немезіди не дасть тобі спокою!»

Другий: «Але ж Мілена зрадила тебе. Підло! Таємно! Ти не прощаєш зрадників. Жінка, котра зрадила законного чоловіка й сім'ю, зрадить і народ, і святині народні».

Зціпивши зуби, Родон слухав ті голоси, і обидва вони здавалися йому правими. Коли він віддавав Мілену скіфам, то не думав, що вони можуть позбавити її очей… Він тоді нічого не думав, бо у гніві великому був. І думав, що забуде її на другий же день. Але не міг забути за всі вісімнадцять років і, очевидно, вже не забуде її до кінця своїх днів.

Коли Ольвія була поруч, він ще тримався. Чи вдавав, що тримається… А як не стало Ольвії – з'явилась Мілена. Вона завжди стояла перед його очима, дивилася на нього гірко і журно… Не з гнівом, а з тихим, німим докором, від якого він не знаходив собі місця…

Коли думав про дочку, трохи легшало на душі.

Думав… А тепер вже й думати немає про кого… Дочка… рідна дочка відреклася від нього. То на що тепер сподіватися? На кого? На яке чудо? Це був той удар, якого він уже не міг знести. Його гордість, його сила були зломлені. А без гордощів, без сили і гідності, без правоти у собі він уже не міг жити. І не міг, і не хотів.

Коли уявляв зустріч Ольвії із сліпою скіфською рабинею Міленою – кригою бралося тіло.

Мілена… Мілена… Мілена… Чи шепочуть хвилі й справді ім'я його далекої юної дружини, чи йому вчувається?

Стривай, які у неї були очі?..

Забув… О ні, хіба можна забути очі коханої…

Він побачив її вперше літ зо двадцять тому на осінніх піанепсіях – святі в честь золотокудрого Аполлона, бога сонця, світла й тепла. Щоосені, проводжаючи Аполлона, греки дякували йому за весняне та літнє сонце й тепло, і несли у руках ейресіони – гілки маслин, обмотані вовною та обвішані плодами, й співали хвалебні гімни.

На чолі урочистої процесії не йшли, а пливли юні дівчатка з ейресіонами в руках. Крайньою зліва на осінніх піанепсіях пропливала струнка і тендітна дівчина з довгим волоссям і карими очима, що сяяли, наче дві зорі. Він глянув на неї, занімів з подиву і радощів і, вражений її вродою і чистотою, потонув у тих карих вологих очах…

– Як тебе звати? – запитав він.

– Мілена… – тихо відповіла вона, опустивши очі…

– Родон…

Він звів голову і побачив Мілену.

Побачив її у скіфській куртці та скіфському башлику.

Тихо й обережно ступаючи, вона йшла водою до його човна. Якось дивно йшла, немов уві сні… Та, власне, не йшла, а пливла… летіла… Плавно і легко, ледь торкаючись ногами хвиль… Замість очей у неї зіяли дві криваві ямки. Вона дивилася тими ямками на нього, і він дивився на ті ямки, не розуміючи, де її очі?

– Родон… – озвалася Мілена. – Коли ти нарешті повезеш мене у Грецію?.. Ти ж обіцяв, і я дуже хочу побувати в Афінах. Я хочу подивитися на столицю сонячної Еллади.

– Як ти можеш подивитися, як у тебе немає… – і вмовк, боячися сказати, що у неї немає очей і тому вона не зможе подивитися сонячні Афіни…

– Все одно хочу побачити свою Грецію! – вперто сказала вона. – Тільки ж на кого ми лишимо Ольвію?

– Хіба ти забула, – сказав він, – що Ольвія вже доросла і в неї є чоловік, скіфський вождь Тапур?

– А-а… так, – засміялась Мілена. – Справді забула, що Ольвія вже доросла. Як швидко час летить.

– Швидко, – згодився він. – Ніби вчора я побачив тебе на осінніх піанепсіях, а вже… вже наша дочка доросла…

– І все одно я хочу в Афіни, – сказала вона. – Раз дочка доросла, ходімо в Афіни. Ти обіцяв мені показати Афіни.

– Ну що ж, – звівся він у човні. – Ольвія вже доросла, і ми справді можемо тепер піти в