Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

– Кажу, почекай, – вже гнівно вигукнув до човна. – Хочу востаннє подивитися на місто, у якому прожив двадцять п'ять літ. Мусить же воно попрощатися із своїм архонтом. Для нього жив і серцем своїм, і мечем… Хоча… хоча місто підбере собі нового архонта, а ось де він ще знайде таке місто? На дні моря його немає.

Човен ніби зрозумів його, на мить утихомирився (чи, може, вітер затих) і легенько гойдався на хвилях.

Архонт все стояв і дивився на місто.

І навіть бачив звідси свій білий будинок на горі. Покинув він його опівночі, щоб ніколи вже більше до нього не повернутися. І хто б міг знати, що ось так закінчиться його життя.

Десь жалібно квилила чайка.

Чи плакала, чи скаржилась на свою долю.

– От і все… – мовив архонт до міста. – Спиш ти, то й спи, як маєш сни, а старий Хронос з косою уже відміряв мій час.

З міста не долинув жоден звук, наче вимерло все навкруг.

Ранок народжувався сірим, непривітним. І місто було сіре, пустельне, наче попелом засипане… А може, то так сіро і пустельно було в нього на душі?

Глухо зітхала вода.

– Ат!.. – сказав зрештою архонт. – Пора кінчати!..

Ступив у човен, той легко злетів на хвилях, радіючи, що вирвався на волю. Архонт наліг на весла, і човен швидко віддалявся від берега. Щоб не дивитися на місто, архонт сів до нього спиною і гріб швидко, наче квапився пошвидше втекти від міста.

Коли відплив далеко від гавані, випростав спину і подумав, що його ніхто не побачив, а з берега не впізнають… Подумають, рибалка далеко заплив…

Витяг весла з води, бо вони йому більше уже були не потрібні, і сидів, зігнувшись, відчуваючи, як кам'яніє його тіло.

Хвилі кидали човен то вгору, то вниз, крутили його, намагалися перевернути, й тому било хвилею у борт, але Родон не звертав на те уваги. Човен крутився серед хвиль, а він, зайнятий думками, дивився в потемнілу далину спорожнілими очима. Єдине, чого він боїться, то це відчаю… Бо відчай – то перша ознака безсилля. Та відчай, вже, здається, прийшов до нього, і спершу він хотів було відігнати його, а потім подумав: а навіщо? Чи не все одно? Ніхто вже не дізнається, з яким настроєм розквитався він із своїм життям.

– Ольвіє… – забувшись, промовив уголос архонт. – Яка ти жорстока, дочко моя! У мене нікого немає, крім тебе, Ольвіє…

«Ольвіє… Ольвіє…» – почувся йому власний розпачливий голос.

Кілька днів тому із Скіфії повернувся його гонець. Скіфськими степами сунула перська орда. Греки з дня на день чекали нападу, але перси пішли в глиб степів. Місто обійшла біда стороною, але Родон хвилювався за долю дочки. Послав гінця, послав не як архонт. Як батько. Вибрав відчайдуха, котрому все ніпочім. Щедро заплатив, попрохавши будь-що пробитися до Ольвії, дізнатися, як там вона. І – негайно назад.

Гонець побував у скіфів, повернувся і довго не міг глянути в очі архонту.

Родон до найменших подробиць пригадує все, що йому повідав гонець. Вісті він приніс страшні.

Море шумить, і вчувається йому в шумі голос дочки…

Ольвія холодно дивилася на гінця рідного міста, не відчуваючи ні радощів, ні бодай хвилювання.

– Слухаю тебе, посланець архонта, – промовила вона чужим голосом і глянула мимо нього. – Чому ти сюди примчав?

Гонець їй сказав:

– Я мчав до тебе багато днів, славна дочко нашого міста. Всюди перси, і я вужем прошмигнув мимо їхніх роз'їздів. Мене послав архонт, твій батько. Архонт дуже тривожиться за тебе, бо в скіфські степи прийшла велика орда. Архонт хоче знати, як живе його дочка, чи не потребує допомоги? А може, її життю загрожує небезпека?..

Гонець мовчав, чекаючи відповіді.

У кочовищі не затихав жіночий лемент, плач дітей, гавкіт собак: гонець уже знав, що жінки та діти збираються в далеку дорогу на північ.

Ольвія мовчала і дивилася кудись мимо гінця.

Вже були зібрані всі юрти і шатра, завантажені збіжжям повозки, і кочовище заворушилося, заскрипіло колесами.

А Ольвія все ще мовчала. Вона стояла перед гінцем у чорному довгому платті і такім же чорнім клобуці, горда і печальна водночас, вона була в ту мить далеко від нього.

І гонець, не дочекавшися відповіді, повторив своє запитання:

– Архонт хоче знати, як поживає його дочка.

Ольвія нарешті ворухнула губами:

– Спасибі тобі, мужня людино, що примчав сюди, прорвавшись крізь перські загони. Скажи, як поживає місто? Перси не погрожують моєму місту?

– Слава богам, поки що добре. Щоправда, занепала торгівля, бо всюди у степах перси, і купці не відважуються бодай носа виткнути у степ. А так… все ніби гаразд. Дехто теревенить, що буцімто перси нападуть на Ольвію.

Вона заперечливо похитала головою.

– Ні, персам не до греків. Не сьогодні-завтра вони будуть тікати із скіфських степів до ріки Істру.

І вмовкла.

– Архонт цікавиться, як поживає у скіфському краї його дочка, – вдруге нагадав гонець. – Я поспішаю, дорога не близька.

– Архонт цікавиться, як поживає у скіфському краї його дочка? – з притиском повторила запитання Ольвія. – А чого архонт не поцікавиться, як всі ці роки проживала у Скіфії сліпа рабиня Мілена?

– Про віщо говорить Ольвія? – з подивом запитав гонець.

Ольвія глянула на нього так, що він мимовільно позадкував.

– Я питаю, чому архонт не поцікавиться, як жила і мучилася у скіфській неволі Мілена?

– Я не розумію… нічого не розумію… Яка Мілена?

– Тобі й не треба знати, – сухо сказала Ольвія. – Ти лише передай архонту… Скажи йому… Скажи, що Ольвія знайшла у Скіфії гречанку, котра була продана у рабство і котрій скіфи викололи очі, як це вони роблять з рабами. Ту гречанку звали Міленою. Помираючи, вона повідала мені таємницю її життя. Передай архонту… це не по-людському так чинити… І ще передай архонту, що дочки в нього більше… немає… Хай забуде її, як колись забув Мілену…

Старий білобородий скіф підвів Ольвії коня.

– Пора, господине. Кочовище вже відходить, перси близько.

Ольвія сіла на коня, рушила, але нараз круто повернула коня і сказала гінцеві:

– Повертайся додому. Скажи, щоб архонт пам'ятав Мілену. На старості буде це нелегко, може, навіть тяжко, але сліпій рабині теж нелегко було у тьмі рабства!

І геть погнала коня…

І – все…

Сіра ранкова мла нависла над лиманом.

Вона опускалася все нижче і нижче до води, і Родону було важко дихати, і нічим дихати. Сидів у човні, звісивши голову, і внутрішнім