Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Філоктет не звернув жодної уваги на його слова і, розмовляючи з фінікійцем, підійшов до невільників. За фінікійським павклером ішов високий матрос і ніс торбу з грішми; фінікієць поважно оглядав невільників. Він прибув із Тіру, привізши чудового пурпуру й бурштину. До Пантікапеї він завернув, держачись берегів Малої Азії й Колхіди, по дорозі в Тарсіс, куди йому треба було приставити партію для роботи на срібляних руднях. Він чув од грецьких мореплавців, що скитські раби виносливі, дужі й терплячі, і заради такої вдачі скитських рабів-слов’ян він не злякавсь ні бурхливого Понту Евк-сінського, ні піратів грецького архіпелагу. На дівчат він навіть не глянув. Цього добра, на його думку, він міг набрати, коли б хотів, у кожному порті Середземного моря.
Він швидко сторгувався з Філоктетом, забрав у нього всю партію в дев’ятнадцять чоловік й заплатив гроші, взявши їх із торби, що держав у руках матрос-фінікієць.
– Клістене! – одержавши гроші, звернувсь Філоктет до свого прикажчика. – Цей благородний павклер купив усю партію. Зніми з рабів ексоміди й наручники й одягни рабів у те вбрання, в якому вони прибули зі Скитії.
Видко було, що це не дуже приємно було почути фінікійцеві: він похнюпився, насупив брови; але нічого не сказав, бо діло вже зроблено, і гроші у Філоктета. Він зрозумів, що сам був винний у тому, що не умовився з греком про вбрання невільників, тим паче, що добре знав, з якою людиною має діло. З невільників знято чисте вбрання й одягнуто знову в скитське шмаття. Павклер тільки попросив Філоктета, щоб він не знімав із невільників наручників, бо, не передбачаючи цього, не захопив їх із собою. Але цього добра було багато на судні в фінікійця, і Філоктет не довго чекав, поки йому повернули кайдани, це потрібне в торгівлі невільниками знаряддя.
Натовп пантікапейців поштиво розступився перед багатим пав-клером, що тільки-но зробив таке коштовне придбання, і невільників повели за ним на судно, а вслід йому почулися крики й плач невільниць, що розлучені були з братами й коханцями. Але на це ніхто не звернув уваги. Хіба звертає хто увагу, наприклад, на те, що реве корова, коли від неї ведуть, щоб зарізати, теля? Яка різниця? На те й раби.
До щасливого й задоволеного Філоктета, що так швидко, навіть не діждавшись авкціона, вдало продав товар, підійшов носатий перс і, вказуючи на одну з невільниць, ту саму, що в неї Діомед підіймав ексоміду, сказав йому щось на вухо. По-грецькому він балакав погано, з його рота несло якимсь падлом.
– Що? – спитав Філоктет, одступивши на крок і не розібравши, про що балакає перс.
Перс знову забелькотав щось, показуючи на невільницю.
– А… – зрозумів Філоктет. – Не турбуйся: серед моїх невільниць нема жодної жінки, всі вони дівчата… Сміливо купуй цю дівчину, і вона прикрасить твій гінекей.
Перс довго торгувавсь за дівчину, бо грек, побачивши, що вона дуже подобалась бабію-персові, запросив за неї досить велику ціну і не зменшував її, як не хотів цього носатий перс. Нарешті, зітхнувши, він поліз за гаманцем, але, згадавши, що Філоктет зніме ексоміду з невільниці, сказав, що він купує невільницю за цю ціну з убранням. Філоктет згодивсь, і перс потягнув за собою невільницю. Решта дев’ять дівчат, що сиділи, збившись до купи, мусили піти на продаж на авкціоні, що призначений був назавтра.
Натовп глядачів розходивсь, задоволений із того, що бачив, оповідаючи кожному знайомому стрічному про фінікійського павкле-ра й Філоктета, що одержав од нього силу грошей. Ніхто з них не згадав про те, як почуває себе дівчина, що попала в гінекей до смердючого гнилого перса, як почувають себе невільники, що мусять піти на довічну працю в темні й вогкі фінікійські рудні далекого Тарсісу.
Всі невільники були варвари, а варварові, на думку греків панті-капейців, належить єдина доля – неволя.
НА БАЗАРІ МЕОТІЙСЬКОГО МОРЯ
Промайнуло літо. Греки знову в факторії на березі Меотійського моря. Вже давно минула та пора, коли море цвіло й було коло берегів зелене й смердюче, коли й берег протягом кількох сажнів ставав яскраво зелений од водоросту, що викинуло море. Водо-ріст уже потемнішав, порудів і висох. Багато його море, бурхливої години наступаючи на береги, знову потягнуло за собою, і берег знову блищить білим піском під ясним, але не пекучим уже промінням сонця. Коло берега стоять п’ять кораблів і кілька рівнодон-них човнів, що привели із собою кораблі з Пантікапеї. Кораблі прийшли за скитським збіжжям: човни призначені для плавання степовою, досить великою річкою, що була в стадіях трьохста від факторії.
На березі рух, галас і метушня. Прийшла скитська валка із збіжжям. Дужі погоничі з мечами, списами, луками та стрілами здивовано дивляться на море, що йде кудись у далечінь, до самого неба, на грецькі кораблі, що гойдаються на неспокійних хвилях, на грецьку залогу факторії, що таборились коло самого моря й порозвішувала на встромлених у землю списах свої блискучі мідяні шоломи; на жвавих голоногих грецьких прикажчиків; на дерев’яну з обсмоленим дахом будівлю, що здається їм за найкращий витвір архітектурного мистецтва.
Клістен сидить із дельтосом33 ліворуч коло будівлі і відзначає на ній мірки збіжжя. Він знає майже всіх ватагів валок. Знає, скільки в кожного з них жінок і дітей, знає, скільки коней ходить у табуні в одного ватага; знає, що минулого року захорувала жінка в другого, бо до неї всередину залізла жаба, що ссе під серцем, і жінку нудить і щодня бере на кольки; знає, що в третього якась, мабуть, лиха людина наслала хворобу на овець, і вони казна від чого крутяться, поки повиздихають; знає, що четвертий узяв собі молоду жінку, а стара жінка лається, так що чоловікові часто доводиться братись за батіг – повчити стару, щоб не сичала, а молоду, щоб слухалась старої. Все знає хитрий грек і користується з темноти дурного варвара.
– Так ти кажеш, – каже він сивому скитові, що, спершись на спис, стоїть коло нього, – що жінка твоя все хворіє. Я знаю, яка хвороба в твоєї жінки. Моя жінка сама була недужа й так само хорувала щось п’ять