Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
– Мамо! – сказав Таргітай. – Я з тобою, я нікуди не піду.
Вона відхилилась од сина й подивилась йому у вічі. Якесь здивування промайнуло в очах її.
– Ти… Любий мій… Ти не знаєш ще? Не розумієш ще? – спитала вона й раптом, ухопивши себе за голову, закричала божевільним голосом: – Вовк! Вовк. Проклятий! Ти і з того світу простягнув руку по сина мого!
– Заспокойся, мамо! Вовка нема вже. Вовка спалено, – казав Таргітай, думаючи, що вона несповна розуму.
– Він ще не знає. Сину мій, сину! Це ж тебе цар візьме із собою в домовину, мого єдиного, любого сина!
Вона знову впала долі і голосила, і билась об землю головою.
Тільки тепер зрозумів Таргітай, чого так уважно ставились до нього родичі царські, чого так невідступно стежать за ним два старі поважні скити. Таргітай, звичайно, знав, що коли ховають царя, то з ним мусить лягти в домовину і його джура. Цей порядок був добре відомий йому, і він мав його за потрібний і неминучий, як і всі скити. Справді, як же бути цареві без джури? Хто сідлатиме й виряджатиме коня царського на тогосвітнє полювання? Але йому ніколи не спадало на думку, що цей джура буде він, Таргітай, і його, як вівцю або лошака, задавлять на царській могилі. Питання про тогосвітні полювання царя стало в іншому освітленні. Як скит і підданець царський, він, звичайно, не міг мати нічого проти смерті з царем, бо це вважалося за дуже почесне діло в скитів, але Таргітай, крім скитського виховання, мав іще здорове та молоде тіло, і тіло це тепер запротестувало проти такого простого вирішення справи. Таргітай був смілива людина, він не боявсь ворогів і навіть бажав почесної смерти в бою, але вмерти від ножа або від петлі ворожбитової, а головне, чекати й знати, що через рік його неодмінно задавлять, як худобу, і це неминуче, – з цим ніяк не хотів згодитись вірний царський підданець.
Ми всі добре знаємо, що мусимо колись умерти, але це питання якось поверхово проходить у нашій свідомості. Хтось умре, когось задавлять, когось ми самі вб’ємо або заріжемо – це все «хтось» і «когось»; що до нас, то це, звичайно, нас не стосується. Коли ми виряджаємо когось на смерть або вбиваємо, ми ніколи не думаємо, що почуває той, хто гине; а почуває він те саме, що й ми почували б, коли б були в його становищі.
Це звичайна річ, але вона рідко коли спадає на думку тому, хто керує життям та смертю людини, а коли іноді й приходить така думка, то смерть оправдується метою вищого порядку. Тільки своєї власної смерти ми не можемо виправдати ніякими вищими міркуваннями. Коли гине наш ворог – ми радіємо. Це від того, що ми не маємо досить уяви, щоб яскраво уявити себе на його місці. Багато деспотів й владників, що сотні й тисячі людей зводили із світу, катуючи народ, боялись власної смерти, бо власне життя вважали за вище від життя мас і поводились як паскудні боягузи, коли надходили нарешті і до них хвилини неминучої смерти.
Таргітай взагалі не боявся смерти, але такої смерти, яка судилася йому, він злякавсь і ні за яку повагу скитів на цьому світі та почесне життя на тому світі з царем не хотів віддати свого дужого тіла. Щось голосно кричало в ньому й протестувало проти такої смерти. Страх перед смертю завжди страшніший за саму смерть. Не хотілось умирати Таргітаєві. Він мав на думці воювати все життя своє, діяти великі вчинки, стинати голови ворогам, грабувати ворожі оселі і, нажившись досхочу, загинути в бійці, і тоді вже обтяженому від слави піти на відпочинок на тогосвітні полювання. Такі думки спадали, мабуть, не одному з тих, кому доводилось умирати з царем, і скити це добре знали, і через те приставили до Таргітая двох доглядачів, щоб він не втік од почесної смерти.
Таргітаєві тепер дозволялось усе. Він міг танцювати день і ніч із товаришами, він міг мати за жінок найкращих дівчат скитських, але все було не миле йому, і тільки те, що смерть прийде через рік, коли ховатимуть царя, трохи втішило його, бо він був молодий, і йому здавалось, що рік життя – це досить довгий час.
Він здибався з Гориславою й оповів їй, яка судилась йому доля. Вона вже знала про це й була смутна, як ніколи. Доглядачі Таргітаєві ніколи не заважали йому робити те, що він хотів, і, коли він балакав із кимсь, вони завжди ставали далеко від нього. Заборонялося йому тільки полювання, бо з полювання втекти йому було дуже легко. Навіть те, що він поводився з Гориславою як з рівнею, пробачали йому скити.
– Таргітаю, – сказала Горислава, – тікаймо в наші міста. Мій батько прийме тебе за сина. – Лише нерозумній жінці могла спасти на думку така божевільна мрія.
Йому, сколотові, тікати кудись із степу, тікати від почесної смерти, щоб ім’я його згадували сколоти не інакше, як з огидою та прокльонами.
– Ти знов про те… Мовчи. Хіба може сколот зрадити свого царя?
Але вона зовсім інакше ставилась до цієї справи. Коли Таргітай мусить загинути – всі засоби добрі, щоб урятувати його, та й зради, на її думку, тут не було жодної. Хіба цар на тім світі не знайде якогось іншого парубка, що доглядав би його коня? Конче йому потрібний Таргітай? Адже ж щороку в бійках пропадає багато скитських парубків, серед них, може, найдеться ще кращий за Таргітая.
– Хіба ж це зрада? – жалібно якось питала Горислава. – За що загинеш ти?.. А що буде зі мною без тебе? Хіба мені накласти руки на себе?
Це було не дуже страшне Таргітаєві: що ж, коли він умре, нехай і вона вмирає. Вмирає ж царська жінка. Він тільки не був певен того, що вона зустрінеться з ним на тім світі, бо вона рабиня, а він господар. Це одно. А друге те, що її ж не покладуть із ним у домовину, як царську жінку з царем, і не знати ще, до кого потрапить вона в неволю на тім світі. Він був певен, що й на тім світі кожний буде тим, чим він був на землі. А якщо вона залишиться жива, то потрапить до когось іншого й може стати тому за підложницю, а цього зовсім не хотів