Українська література » Сучасна проза » Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Читаємо онлайн Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
в полах її білого та прозорого хітону, і, заплутавшись у волоссі, горить золотою променястою діядемою; і все горить і світиться коло дівчини, наче Афродіта зійшла з Олімпу й завітала у вузеньку, оповиту садками вулицю Пантікапеї. Калікрат не міг одвести очей од дівчини. Афродіта нахилилась до хлопчика й витерла йому полою хітончика носа. Та це ж Аспазія, але яка вона стала гарна! Ще краща, ніж два місяці тому.

– Аспазіє! – кричить Калікрат.

Дівчина підводить голову, кров відливає від лиця її, і воно стає раптом бліде та радісне. Оглянувшись туди й сюди по вулиці, і, побачивши, що нема нікого, вона кидається до Калікрата і, охопивши голову його своїми маленькими руками, цілує в губи. Через хвилину вони йдуть вулицею, держачи за руки хлопчика, а він висне на руках, намагаючись гойдатись на них, як на гойдалці. Дівчина сміється, схиляється набік, ледве здержуючи хлопця, і обличчя їй червоніє від напруження і здається Калікратові вродливим, як ніколи.

Ось і дім Клістенів, а далі хата Калікратової матері.

– Приходь же ввечері! – каже дівчина і, підхопивши хлопця на руки, біжить у двір, а Калікрат, радісний і схвильований, перескакує через тин і біжить серед кущів винограду до хати. В хаті гуде прядка. Калікрат заглядає в двері хати й кричить: «ку-ку!»

Чути легенький скрик, прядка падає, і Калікрат в обіймах матері.

ВЕЧІР У ПАНТІКАПЕЇ

На трієру східцями зійшов старий товстий чоловік у вбранні грецького купця. Він був зовсім білий і лисий. Видко було, що йому дуже жарко, і він щохвилини витирав свою червону лисину білою хусткою. Сіренькі очі чоловіка з-під густих сивих брів забігали по палубі трієри. Олександер поштиво, але без улесливости привітався до нього. Це був хазяїн контори, за управителя якої був Олександер.

– Слава Гермесові, що я бачу тебе, Олександре, живим та здоровим. Ти так забарився в Скитії, що я навіть гадав, що мені доведеться розшукувати тебе в степах Скитії, як колись Кадм шукав свою сестру Европу. Хе, хе!

– Жартуєш, благородний Філоктете, але, жартуючи, ти недалеко відхиливсь од дійсности: коли б не Діодор та не його приятелювання з скитським ворожбитом, чи довелось би тобі тепер бачити свого управителя, бо голова моя недалеко була від того, щоб розлучитися з шиєю на честь скитської Гестії.

– Але я бачу, що вона ще досить міцно сидить на твоїй шиї, Олександре, і це тішить мене не менш за те, що ти добре зробив діло і, бачу, привіз невільників більше за те число, яке сподівалися ми одержати від скитського царя. Це дуже тішить мене, і я готовий згодитись із нашим пітагорійцем Діодором, який каже… Але ось і він сам виліз із своєї куховарні… Здоров, Діодоре! Я згоден із вашою школою, що число існує раніше за явища, і для мене число невільників важить тепер більше за все… Хе, хе!

Діодор насупивсь. Він не любив, коли хто глузував із філософії його улюбленого вчителя й земляка Пітагора.

– Ну, не сердься, Діодоре! Я дуже радий бачити тебе, тим паче, що ти не відмовився почастувати нас по-мистецькому приготовленою камбалою та випити зі мною чашу мілетського. Так це твій товар, Олександре. Подивимось, подивимось, – сказав він, підходячи до дівчат-невільниць. Вони, як загнані в кошару вівці, збились докупи коло щогли й дико, з-під лоба дивились на грека.

– Пізнаю твій смак до жінок, Олександре. Більша частина білявих, але є й три-чотири чорнявих. Чого насупилась, красуне? – звернувся він до дівчини, що, як звіриня, стояла, низько схиливши голову.

– Покажи свої білі зубки, – взяв він її за підборіддя й одтягнув щелепу додолу.

Дівчина відштовхнула грека й одвернулась.

– Сердишся, ясочко? Не сердься… – добродушно казав він, – ще дякуватимеш Філоктетові, коли попадеш у гінекей до будь-якого сатрапа і лускатимеш горішки своїми білими зубками. Хе, хе! – зайшовсь він тонким солоденьким сміхом.

Діодор повернувсь і пішов до куховарні.

– Ну, а де твої хлопці, Олександре? А… – обернувся він до невільників. – Дужі хлопці, лісові хлопці! Цих уже не візьмеш за підборіддя… Хе, хе! Укусять!.. Але над ними треба попрацювати ножицями та пошарувати теплою водою з милом, бо в такому вигляді їх не можна виставити на продаж.

Він ходив поміж невільників, мацав їхні м’язи, заглядав у вічі та рота, ляскав по плечах. Він був дуже задоволений з товару й прикидав у думках, за скільки можна буде продати це добро.

– Але тут тільки дев’ятнадцять невільників, а де ж іще один? Здається, що ти казав, що цар дав тобі двадцять невільників?

Олександер зовсім нічого не казав йому про це й здивовано подививсь на хазяїна.

– Один утік у степу.

– Утік? Жаль, жаль. Погано доглядав ти, Олександре, за товаром… – Олександрові неприємно було чути це; він насупивсь, ніс раптом навис на губу, очі заблищали, наче б у них почав спалахувати огонь.

– Не жалкуй, Філоктете, за цим невільником. Слава Гермесові, що він утік. Якби не він, ми б загубили Калікрата, та чи вернулися б самі живі… Пройти степи скитські, – додав він гнівно, – не жарт і не те, що сидіти під айтусою23 в Пантікапеї та попивати мілет-ське.

– Уже спалахнув… Образивсь… Ну й гарячий, ну й гаряча людина ти, Олександре. А… – повернувсь Філоктет до протоки і, підставивши долоню до лоба, подививсь на море. – Фінікійське судно вже підтягується до берега! – сказав він, наче тільки тепер помітив це. – Я й забув, що мені треба ще побалакати з навклером24 фінікійського судна. Приходь до мене ввечері, Олександре. Я бачу, що в тебе є що оповісти мені. А камбалу, що готує для нас Діодор, хай з’їсть команда трієри, та й од мілетського вона, мабуть, не одвернеться… Хе, хе!

Він попрощався з Олександром і пішов східнями на берег.

Олександер вивантажив невільників із трієри й загнав їх, закутих у кайдани, в навмисне зроблене для цього помешкання окремо від дівчат і пішов із Клістеном додому.

На трієрі залишився тільки дехто з команди судна та Діодор, який жив у Клістена, але ніхто не чекав на нього там, і через те він не дуже поспішав додому. Коли він був у Скитії, його тягнуло до Пантікапеї, але, приїхавши сюди, він не знав, де подітися, бо рідних нікого не було в цім місті.

Він сидів зажурений на палубі та дививсь, як потроху затихало життя Пантікапейського порту. Вечоріло. Гомінливі ватаги матросів сходили

Відгуки про книгу Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: