Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

Він не став зі мною більше говорити.

А за кілька днів знову напустив на мене фрау Вільтруд, про яку я вже й забув.

Це була не жінка, а справжня чума. Скандальна історія з церковним вінчанням на неї не подіяла ніяк, німецька фрау вперто домагалася будь-якою ціною повернути свого дорогоцінного Гюнтера, відірвавши його від руської фрау, зрадливої дружини славетного радянського академіка Лисенка. Весь цей час фрау Вільтруд тільки їй відомими способами вистежувала, винюхувала, аж поки знов натрапила на слід втікачів, і тепер з’явилася до нас з новою вістю і вимогою: підіть візьміть свою руську і поверніть мені мужа!

Стара пісня. Крім роздратування, нічого вона не викликала в моїй душі. Та звичайне роздратування вмить змінилося обуренням, коли я почув, що фрау Вільтруд знов торочить щось про Оденталь, про той самий Оденталь, де ми замість дружини академіка Лисенка вихопили з-під носа англійського майора його пришелепкувату наречену з вищою педагогічною освітою, одержану завдяки нашому безкоштовному навчанню в місті Орлі.

— Оденталь? Ноги моєї там більше не буде! Досить з мене кірхи в Оденталі.

— Герр гауптман, герр гауптман, — засокоріла фрау Вільтруд, — кірха в Оденталі то щось зовсім інше. Тоді ви їхали по шосе, яке веде з Леверкузена і Шлебуша, а тепер поїдете з боку Бехена…

— Я поїду? Це ще ми подивимось, хто поїде і чи поїде взагалі!

— Але ж, герр гауптман, у мене якнайточніші відомості, що вони там. Гюнтер привіз її до свого родового будинку, який дістався йому в спадок. Це не в самому Оденталі, а на деякій відстані від міста. Самотня вілла серед полів край лісу з Одентальським струмком. Вони там — це напевне. Ви повинні поїхати і взяти їх, неодмінно взяти, герр гауптман.

— Беріть Попова, беріть автоматників і вирушайте, капітане Сміян, — корчачи з себе велике цабе, заявив Козурін.

— А коли не поїду?

— Це ж чому?

— Набридло ганятися за цією лахудрою!

— Капітане Сміян, думайте, коли говорите!

— А я думаю.

— От-от, думайте!

— Можу тобі ще повторити, Козурін, що думаю. Ця розпроклята баба покинула такого знаменитого вченого і гасає по Європі з якимсь інженериком, а я повинен кланятися перед нею? Академік Лисенко під час війни розробив і довів можливість упровадження ряду сільгоспкультур у східних республіках Радянського Союзу, ти уявляєш, що це таке? А ця тут трясе своєю спідницею і тим, що під спідницею. Хочеш, то й лови її сам.

— Ви це почали, капітане Сміян, ви й закінчите, — заявив Козурін. — Чи, може, це я не зумів затримати дружину академіка Лисенка? Здається, це були ви, капітане Сміян, і про все це вже відомо нашому командуванню в Берліні і у відповідних інстанціях у Москві. і єдиний спосіб реабілітуватися для вас — це виконати наказ, якого ви не зуміли виконати своєчасно. Вам дається останній шанс.

Я знав, що тепер він кровопивствуватиме до кінця, тому плюнув на все, спорядив машину з чотирма автоматниками Зябрєва, посадовив фрау Вільтруд у «цеппелін» Попова, і ми вирушили ловити вітра в полі.

Добралися ми туди надвечір, виявилося, що вілла стоїть осторонь від шосе на косогорі, так що під’їхати туди несподівано не було ніякої змоги. Я звелів зупинитися оддаля, так щоб ми були надійно сховані від цікавих очей, а самі мали можливість стежити за всім. Від шосе до вілли йшла вузька доріжка, обсаджена невисокими акуратно підстриженими декоративними кущами, сам будинок вікнами своїми й дверима дивився на просторе поле, засаджене якоюсь німецькою гидотою — брюквою чи турнепсом, звідки про це знати моїй чорноземній душі? — а тилом майже впритул змикався з густим лісом, де, мабуть, протікав струмок, про який казала фрау Вільтруд.

За всіма законами тактики, нам треба було вести свою атаку саме з боку того лісу, а не стовбичити отут на шосе, куди привела нас недотумкувата фрау Вільтруд. Та вже нічого не вдієш. Бо поки ми отак стояли, не знаючи, як діяти далі, від вілли вниз по доріжці прогримів «цюндап» з хирлявим мотоциклістом, у чорній шкірі за кермом, і фрау Вільтруд мало не вистрибнула з «цеппеліна», вдарила себе в груди, закричала розпачливо:

— Гюнтер! Це він, Гюнтер! Доженіть його, прошу вас! Не відпускайте його, благаю вас!

Не мали ми чого робити — ганятися за цим недолугим німецьким інженериком! Яке нам до нього діло? Дружина академіка Лисенка — це зовсім інша справа. Тут честь і гідність навіть для такого бойового офіцера, як капітан Сміян. Справді: після того, коли ти зумів переправити до себе на батьківщину надзвичайно цінного вченого-ракетника, тоді власовського полковника, а тепер додаси до них ще й дружину академіка Лисенка, — що може бути вище?

Я не вагався жодної миті. Махнув рукою, подаючи знак машині з автоматниками, зронив Попову:

— Туди!

Ми помчали до вілли, так необережно полишеної чоловіком фрау Вільтруд, налетіли на будинок з такою нагальністю, що перед нами не встигли замкнути дверей, ми з Поповим увірвалися в дім, тримаючи пістолети напоготові (проти кого, проти кого?), проскочили простору вітальню, ще якусь кімнату, спальню, щось ніби кабінет, кухню, один і другий закапелок — ніде нікого. В просторому передпокої круті сходи вели до мансарди. Я кивнув Попову, щоб пильнував тут, унизу, а сам подерся нагору. Сходи рипіли, мої чоботи тяжко гупали по них, захеканий, з шумом і шелестом з’явився я в темному просторі, ледь освітлюваному невеликим вікном у далекому скаті покрівлі і в першу мить нічого не міг побачити. Не мансарда, а звичайне горище, повне дощок і дерев’яних брусів, мабуть, заготовлених для обладнання тут кімнати, все поскладано з німецькою акуратністю, та мені від цього не легше, бо я надто незграбний і завеликий для цього лабіринту, для цієї тісної пітьми. Та все ж світло від того далекого віконця в кінці горища помогло мені запримітити якусь тінь, яка промайнула і зникла, але одразу з’явилася знов. і це вже була не тінь, а людська постать, жіноча постать, чорти його бери, і вже вона не промелькнула перед моїми досі ще напівзасліпленими очима, а летіла просто до того віконця, затуляючи його світло від мене, а коли казати точніше, то вислизаючи від мене справді, як безплотна тінь: легко, летючо, ніби аж грайливо.

— Стій! — гукнув я, вихоплюючи з кобури пістолет. — Стій — стрілятиму!

Треба було гнатися, бігти слідом, а я стояв, мов пам’ятник, і вважав, що від самого тільки мого крику хтось теж може остовпіти, забувши про святу давньопредківську істину: бери ноги на плечі й утікай.