Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

Приблизно з такими думками я постав перед Козуріним, але висловив їх набагато стисліше:

— Все, гаплик! Більше я за цією дамочкою не ганяюся!

— Можете заспокоїтись, капітане Сміян, — втішив мене Козурін. — Одержано наказ припинити нашу роботу. Завтра ви з майором Михном відправляєтесь на збірний офіцерський пункт у місті Вальдбрьоль, я з рештою особового складу повинен прибути до Хемера, щоб підготувати звіт.

— А Попов? — розгубившись од цієї несподіваної новини, геть по-дурному спитав я.

— Попов залишається в розпорядженні англійського командування.

— У нього ж виклик до СРСР?

— Немає підтвердження.

— А моя робота в польських таборах?

— Все згортається. Наказ.

Козурін смакував слово «наказ», так ніби це він командував нашими душами й тілами, а не якісь вищі сили з Берліна чи й з самої Москви. Хай повтішається!

В мені ж зродилося все, що я вперто заганяв на саме дно серця: спогади, сни, туга, розлука. і фронтовий вірш Малишка, так часто повторюваний мною під свинцевим небом війни: «Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч, Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки, Тільки снами не муч і невипитим горем не муч». Невже побачу незабаром маму, Оксану, свого маленького братика Марка, якого вже й геть забув?

А тим часом треба було збиратися, хоч для військової людини це зовсім просто: став, струснувся, і вже готовий. Попов пропонував мені взяти його «цеппелін», я подякував за щедрість, але відмовився. Надто ласий шматок, перший наш генерал, якого стріну, негайно конфіскує машину. і «вандерера», мого власного трофею, я не став брати, хай бере Козурін. Ми з Гаврилом Панасовичем звалили своє манаття в старенький чотирициліндровий «мерседес» — машина досить надійна і нікому очей не дертиме. Козурін розвів плачі, що Коляда вкрав його колекцію пістолетів (виміняних за каву, звісна річ!), я відчепив од пояса свій шістнадцятизарядний шкодівський, простягнув шпендрикові:

— Бери.

— А ти ж як?

— В мене ще є «вальтер». Тримай, поки не передумав! Та мені й стріляти більше не доведеться. Мати хвора, малий брат. Пишу рапорт, увільняюся з рядів — і вчитися на агронома. За порадою майора Михна. Агрономи ж не стріляють. Стріляй уже ти, Козурін. На війні не встиг, відведи душу хоч тепер.

Козурін ухопився за пістолет обома руками.

— Ну, дякую, капітане Сміян! Ніколи не забуду!

В цьому не було сумніву. Цей курдупелик тебе ніколи не забуде. Почне з того, що сяде в Хемері під крильцем у підполковника Дураса і понаписує на всіх нас такі характеристики, що закрутить і в носі, і в печінках-селезінках. Коли ж видасться, що не досить, то просигналізує своєму дядечкові, од якого й муха не сховається. Та мене їм не вскубти. Фронт з першого дня війни, рани, ордени — що мені Козурін, що мені всі тилові генерали-адмірали? А ось з Гаврилом Панасовичем — тяжче.

— Ви хоч Козуріну нічого такого, як ото мені? — спитав я Михна, коли ми вже їхали до Ельби.

Він довго не відповідав, обізвався, коли я вже, й забув про своє запитання:

— Переконання не розсортовуються, як кременчуцька махорка: оці для Сміяна, а ці для Козуріна, а оці ще для когось. Переконання мають єдину ознаку: або вони є, або їх немає.

— Та невже ж ви могли говорити Козуріну те саме, що й мені?

— Не пам’ятаю точно. Говориться завжди як? При нагоді. Коли випадала нагода, міг щось і сказати проти шерсті.

— А цей же гад нічого не забуває! Оце десь зараз сидить і строчить характеристики. Наше щастя, що ми його випередимо. Поки він там понашкрябуе та поки пустить свою отруту слідом за нами, вже ми будемо вдома і чхатимемо на нього з високої церкви.

— Ось тут ти помиляєшся, капітане, — зітхнув Гаврило Панасович, — і помиляєшся глибоко. Належні папери в нашій державі літають, як сталінська авіація: найвище, найдалі, найшвидше. Коли ж папір запізнюється, тоді вступає в дію принцип: не папір жде чоловіка, а чоловік повинен ждати паперу.

— Перебільшуєте, Гавриле Панасовичу, — заспокоїв я його, — перебільшуєте. Та й що нам тепер папери якісь, коли Німеччина зостається за плечима, а попереду — своя земля, свої люди!

Чомусь я вважав, ніби Німеччина тільки по цей бік Ельби, а ось перескочимо річку — і чи й було в твоєму житті все оте, що лишається позаду: безнадійні руйновища великих міст і чепурний затишок маленьких прирейнських містечок, залізні колони американських машин на автострадах і примарливі постаті німців-велосипедистів на узбіччях, солдатські дансінги, повні відгодованих переможців, і худі німкені з голодними дітьми на залізничних станціях, а над усім цим: ешелони, ешелони, ешелони з радянськими людьми, вчорашніми в’язнями, вчорашніми рабами, вчорашніми кандидатами в смертники, радість, і сум, і тривога, і допитливі погляди, що летять до тебе, мов до господа бога: а що, а як, а чи правда?

Чи я знав що-небудь? Виконував наказ, здійснював місію, виправдовував довір’я, дотримувався вірності. Все так, усе правда, ні підозр, ні вагань, ні сумнівів. Тільки в цьому запорука успішного завершення тих завдань, що покладені на тебе партією і народом. Бо що таке життя, як не перескоки від завдання до завдання. Ніби уроки в школі. Мов короткі перебіжки наскрізь прострілюваною ворогом місцевістю. Короткий кидок, залягання, кілька пострілів по ворожих вогневих точках, знов короткий кидок, знов залягання, прицільно по ворогові, без жалю, без пощади, на знищення. і хоч по тобі б’ють так само жорстоко, хоч мчиш ти під немилосердним залізним вогнем, та ніколи й ніде не почуваєшся вільнішим і розкованішим, ніж тут, і немає кращого підтвердження, здавалося б, безглуздої істини з набридливих політзанять: «Свобода — це усвідомлена необхідність».

Може, оце й тепер з таким радісним піднесенням полишав я ту Німеччину, де був, здається, вперше за все своє недовге життя майже не пригнічуваний тягарем щоденних обов’язків, де зазнав свободи, яка грає в піжмурки з необхідністю, де, навіть маючи начальниками таких підленьких людців, як Козурін і Дурас, все ж почувався, як у тій приказці: сам собі пан, сам собі свиня. Чому ж я рвався звідти, чому готовий був заплакати, побачивши на «нашому» березі Ельби незграбних солдатиків у брудних фронтових шинелях, і мало не кинувся обіймати тих солдатиків з контрольного пункту в Хельмштедті? Рідні лиця, рідна мова, навіть ота фронтова запацьореність рідна (хоч