Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

На машину іноземної марки автоматники налетіли досить дружно, але, побачивши двох радянських офіцерів, так само дружно відкозиряли і відступили.

— Начальство де? — спитав я, виходячи з машини.

Мені показали одне з казенних будувань, досить вдало втулених між шосе й залізничною станцією — ідеальне місце для контрольно-пропускного пункту, де тепер володарював бог і цар узбережжя майор Костюнін. Про це теж мені повідомлено не без гордості: мовляв, ти, хоч і з Європ прибуваєш, але невелике цабе, всього лиш капітан, а в нас майор. Для моєї гідності це теж було досить приємно: відрапортувати про своє прибуття на батьківщину не якомусь сопливому Козуріну, а фронтовому офіцерові, старшому за званням. Чому я вирішив, що начальник контрольного пункту фронтовик? Та хочби тому, що його солдати й досі носили фронтові шинелі. Ніколи не забуду, як отут, вже біля Ельби, одна гарненька німкеня, приахкуючи від захвату, що його не могла приховати, споглядаючи наших руських ведмедів, із стражданням у голосі допитувалася в мене: «Aber warum so schmutzig!»— «Але чому такі брудні!». Я пояснив популярно: а тому, мила фроляйн, що вони в цих шинелях, в оцьому обмундируванні проповзли під фашистським вогнем од Сталінграда до Берліна. Проповзли і перемогли! Ось так, моя люба фроляйн і всі інші, хто цим цікавиться!

Звідки мені було знати, що майор Костюнін, до якого я оце йшов, належить зовсім не до нашого фронтового братства, а саме до козуріних, до присланих на готовеньке і тому байдужих до всіх тих, чиєю кров’ю здобута Перемога.

Охорона тут була на рівні якнайвищому. Документи мої читали й перечитували на мосту, на березі, біля входу до штабу контрольного пункту знов стовбичило два вартових, на яких ні мій хвацький вигляд, ні капітанські погони не справляли ніякого враження.

— Займемося вивченням документів? — пожартував я. Але тут, мов чортик з кишені, вискочив звідкись ловкенький старшина і виставив переді мною повернену догори ретельно вимиту білу долоньку. Ач, яке чепурне! А може, так і треба тут, на межі двох світів, бо хоч на тім боці й союзнички, та капіталізм залишається капіталізмом, а ми своїх соціалістичних принципів на їхню сочевичну юшечку не зміняємо. Я мовчки поклав на контрольну долоньку своє посвідчення і став дивитися, що буде далі. Старшинка перевернув документ так і сяк, глянув на фотографію, тоді на мене, прискалив око, схилив голову на праве плече і подивився на мене косяка, одним словом, розтягував гуму на всю довжину і все це тільки для того, щоб, зітхнувши, повернути мені посвідчення і голосочком Козуріна процвірінькати:

— Товариш майор не може вас прийняти. Здайте машину і слідуйте до Магдебурга.

— Що, що? — перепитав я. — Що здати? Може, ще й штани тут у вас скинути і марширувати в глибину території голяка? Ти з ким розмовляєш, так тебе і розтак, тиловий ханурику? Де це твій майор-розмайор? Хочете, щоб я пустив димом усю вашу смердючу контору? Он там у машині сидить майор Михно з панцер-фаустом, пальцем йому кивну — і пошле він вас усіх до ангелів і архангелів, хоч таких, як ти, старшина, треба б топити в станційних нужниках. Бачив ти коли-небудь нужник на фронтових станціях? Та кого я питаю!

Справді: кого питав? Кітель у старшинки щойно з цейхгаузу, ґудзики сяють, канти цвітуть первозданною блакиттю, зате простір, призначений для належного розташування бойових нагород, зяє такою безнадійною порожнечею, що від неї здригнулася б неминуче і найтвердіша душа. Та тільки не душа цього старшинки!

— Я виконую наказ товариша майора і попрошу вас!.. — спесиво задер голову старшинка.

— Виконуй далі,— добродушно порадив я йому і, легко відгорнувши мізерного служаку, відчинив двері до штабу. Вартові заклацали затворами, старшинка щось вигукнув погрозливе, але все те я вже поминув і проминув, я рвався сліпо вперед, я кипів таким обуренням і такою ненавистю, перед якими навіть вигаданий мною панцер-фауст у руках у Гаврила Панасовича видавався б дитячою іграшкою.

І на кого ж я натрапив у своїй роз’юшеності? Кого першого зустрів у цих нікчемних лабіринтах контрольної влади? Коли б трапилася там цариця Катерина, яка зруйнувала колись Запорозьку Січ, гоголівська панночка, що призвела до загибелі нещасного бурсака Хому Брута, або навіть полум’яна революціонерка Роза Люксембург, іменем якої названо вулиці буквально всіх міст Радянського Союзу, — то й тоді я б не сторопів так, як нині, коли на мене, щойно я переступив поріг просторого штабного приміщення, пішла груди в груди молода висока жінка. Гнучка і гожа, з чорних очей так і вистрибують цілі оберемки чортів, з-під коротенької рожевої комбінації вистромлюються ноги, на яких могла б утриматися добра половина світу (не прогресивного, ні, ні!), ніжні плечі грубо обіймає офіцерський кітель з майорськими погонами, який нахабно тре своїм цупким сукном високі дівочі перса, і рожевий шовк комбінації перед цим сукном безсилий, бо це німецький дерев’яний шовк, підробка, ерзац, як підробкою слід було вважати все в оцій жінці: погляд, голос, усмішку, рухи, всю поведінку.

Бо це була моя знайома з Бергіш-Гладбаху Зоя, племінниця особистого ад’ютанта генерала Власова.

А я оберігав її чистоту від підлого Козуріна! «Она безгрешных сновидений тебе на ложе не пошлет». Яка марнота!

— Що ж це ви, Зою, в такому розтерзаному вигляді? — не втерпів я від докору.

— Вночі тут у нас був невеличкий сабантуй, от і заспали, — пояснила вона, позіхаючи.

— Бачу, ти не розгубилася: не заарканила капітана — хапонула майора.

— А що — завидки беруть? Хочете, капітане, поясню, чим відрізняється жінка від лисиці?

— Чи не один чорт!

— А от і ні. У жінки та перевага, що вона може вибирати мисливця, який її уб’є, а лисицю вбивають без вибору.

— Ну, ти, бачу, вибирати навчилася.

— Війна навчила.

— Хіба ти була на війні?

— А де ж я була? Дядечко мій теж вважав, що на війні тільки він, а ми — ніби пил од його чобіт.

— Ти мене з своїм христопродавцем-дядечком не зрівнюй. Де його поділи?

— Відтарабанили кудись у тил. Пообіцяли мінімум десять років.

— Хто ж це такий тут добрий — обіцяти карателеві всього десять років? Може, твій майор?

— А ось ви його й спитайте самого! — кивнула Зоя на присадкуватого лисого чоловіка, що з кректанням виповз із сусідньої кімнати, чухаючи крізь трикутний виріз у спідній армійській сорочці руді волохаті груди.

— В чім