Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

— Захотілося ще вище, — спокійно кинув Михно. — Виходить, що нутро в цього генерала кар’єристське від самого народження. і що ж: розгледіло це нутро пильне більшовицьке око? Викрило підлу душу? Не там шукали ворогів. Хто призначав Власова командуючим арміями, а тоді — заступником командуючого Волховським фронтом? Сам Верховний. Хто нагородив орденом Леніна ще до війни? Наш великий вождь. Які характеристики по службі мав Власов? Найблискучіші. Може, мав якісь зауваження? Єдине в сороковому році: звернути увагу на збереження і догляд за кінським складом. Це вже хтось з наших великих кавалеристів — Ворошилов або Будьонний. Дбати про коней. А про людей — як випаде. От він і «подбав». Кинув другу ударну армію в ржевських болотах, а сам — до фюрера на фрюшток. Я в концтаборах зустрічав з тої другої ударної, вважай, половину особового складу.

Здається, ми з Гаврилом Панасовичем починали знаходити спільну мову, хоч і повільно, нелегко, в химерних перельотах думок.

— Мене що вразило? — сказав я. — Вчора переглядав папери цього полковника Дремлюги, пише він у листі до дружини: «Андрій Андрійович з Малишкіним, Жиленковим, Трухіним учора довго й багато пили, але розум у нього лишився світлий, і в бесіді зі мною генерал сказав, що бог поможе нам перемогти більшовиків». і це пише в лютому сорок п’ятого! А в квітні, за три тижні до кінця війни, знов лист до дружини з Судет, десь там у горах в замку якогось фашистського туза Власов одружується з вдовою есесівця фрау Білен-берг, пишне весілля, німецький уповноважений при штабі «верховного правителя Росії» Штрік-Штрікфельдт передає поздоровлення від самого фюрера, генерал знов напивається до чортиків, але знову заявляє своєму ад’ютантові, що бог з ними і що вони неодмінно переможуть. Кого, де й коли — спитати б їх! і ось я думаю: хто з них божевільний — Власов чи цей його бородатий ад’ютант?

— А обидва. Ти ж сам бачиш: живуть гірше хижих звірів, а на язиці — тільки «ідейні» розмови. А як ідейний, так і божевільний. До того ж — навіки і безнадійно.

— Ну, вони й на зріст, здається, майже однакові. Німці, мабуть, полковника й у ад’ютанти підсунули, щоб догодити Власову. Той дохлякуватий і під два метри заввишки і цей теж.

— Я б тобі міг назвати цілий оберемок негідників і дрібненьких на зріст, — прискалив око Михно, — та боюся скаламутити твої патріотичні почуття. А вони здадуться тобі для протистояння Козуріну. Бо поки ми оце розбалакуємо, він спить і здобувається на силі, щоб вранці одним ударом — і власовського полковника з його сателітами, і тебе, щоб не псував апетиту. Я хоч і старий, а таки встиг помітити одним оком, що ця Зося — дівчина добряча. Чи помиляюся? і знайшла ж у кого сховатися, га? Капітане Сміян!

— Наволоч цей Козурін! — сплюнув я. — Ох, яка ж наволоч! Треба було йому набити морду за це!

— Хіба тільки за це? Та тепер уже пізно. Нагоду втрачено. Вранці він візьметься за тебе. На всяк випадок тримай мене в резерві. Хоч скверненький, а все ж твій союзник. А найголовніше: свідок.

Козурін справді рвався до реваншу і навіть не доспав, порушивши свій начальницький режим.

Та всі наготовлені на мене громи й громики вдарили в пісок.

Вночі втік Коляда.

Слово «втік» не зовсім точне. Коляда спокійнісінько виїхав вантажним «мерседесом» удосвіта, вартового біля грибка обминути не пробував, а ще й зупинився біля нього, за кермом був цього разу власною персоною, але таке бувало часто, машина була завантажена так, що вгиналися ресори, та в цьому теж нічого не було дивного, бо старший лейтенант весь час щось возив і перевозив туди й сюди і робив це безконтрольно, бо Козурін заявив перед усіма: «Коляді я довіряю».

Втечі Коляди ніхто б і не викрив. Поїхав — приїде. Затримається на день чи й більше — не страшно. Козурін йому довіряє — порядок у танкових військах. Для комбінацій і махінацій потрібен час, то ж Коляді час надавався без обмежень. Головне зовсім не в тім, де їздить і як довго, а що привезе — і, звичайно ж, не для нас, а для захланного Козуріна. Але цього разу Коляда поїхав, щоб ніколи не вернутися, і сам про це сповістив Козуріна, чи то й далі виказуючи службистську запопадливість, чи то беручи реванш за всі ті приниження, яких зазнав од лейтенантика. Він залишив вартовому автоматникові заклеєного конверта з наказом передати Козуріну, щойно той прокинеться. В конверті була записка: «Більше не вернуся. Я обрав свободу. Можете не шукати. Коляда». Підлий раб розгинав спину перед своїм миршавим панком. Коли б Коляда просто взяв та втік, то й чорт з ним. Та виявилося, що разом з ним пропав і наш золотий запас: мішки з бразільською кавою, все те, що я перевіз сюди з Оссендорфа, шістдесят мішків по п’ятдесят кілограмів кожний, три тонни кави — капітал, за який можна виміняти половину поверженої Німеччини. Ясна річ, усі ці місяці Коляда нахабно менджував кавою, вимінюючи щось для Козуріна і для себе, а для нас — вино з Мозеля, всіляку живність: свиней, телят, овець, птицю, рибу, дичину, — так що навіть від майора Гарвея раз або двічі на тиждень приїздили до нас сержанти за свіжиною. Бо як же не власкавити союзничків!

Шукати Коляду? Простіше знайти голку в копиці сіна. Як і в кожного з нас, у нього сертифікат на гербовому англійському папері з королівськими коронами: такий-то старший лейтенант має право носити зброю (пістолет — номер…), всі представники союзницького командування повинні виказувати йому якнайбільше сприяння. З таким сертифікатом Коляда вже давно перескочив американський понтонний міст через Рейн і опинився коли не у Франції, то в Голландії або Бельгії. А міг взагалі нікуди не їхати, а сховався де-небудь тут у Бенсберзі або в Дайці під спідницею в тепленької фрау, для якої цей здобичливий товстом’ясий руський — мов дар небесний.

Отже, Коляда пропав, його вже не вернеш, махни рукою, плюнь і розітри. Це збагнув навіть Козурін з його курячим мізком, бо не став споряджати погоні за втікачем, але це зовсім не означало, що він змирився з подією і не кинеться негайно шукати винних. Вартового автоматника відправлено до підвалу. Хай посидить поряд з власовським полковником і подумає гаразд, як треба