Руїни бога - Кейт Аткінсон

Колись і він був немовлям, — подумала вона, — новим, досконалим дитинчам на руках у матері, незнаної Сильвії. А тепер від нього лишилася сама полова, яку ось-ось розвіє вітер. У нього були прикриті очі, тьмаві, як у старого пса, а рот від віку перетворився на дзьоб, що відкрився і закривався; він був як риба, яку витягли з води. Берті відчувала, як він невпинно дрижить, мовби ним біжить електричний струм, тихе бриніння життя. Чи, може, смерті. Довкола нього шумувала енергія, від якої дзвеніло повітря.

*

Тедді намагався побороти «Л-Лисицю» і вирівняти літак. А літак хотів здатися. Бомбардир — його звали Кліффорд — з’явився у нього при боці і сказав, що через вогонь не зміг дістатися до кулеметника. Тедді знав про цього хлопця тільки те, що він наляканий до смерті — мабуть, він сміливець, раз зважився спробувати допомогти кулеметнику (того звали Чарлі), про якого Тедді теж нічого не знав. Тедді знав тільки, що цих хлопчаків треба рятувати. Він наказав Кліффордові стрибати, але той загубив парашут, тож Тедді сказав:

— Бери мій. Давай, стрибай!

Кліффорд завагався, але послухався командира — схопив парашут і зник у люку.

Він був як святий Юрій, Англія — його Клеолінда, але дракон був сильніший і дихав на нього вогнем. За ним здійнялася стіна вогню. Він відчував, як язики полум’я лижуть сидіння. Переговорний пристрій вийшов із ладу, тож він не знав, чи вибрався кулеметник, і тому й далі боровся-з «Л-Лисицею».

*

У кімнаті була тільки одна тьмяна лампа. Ішлося до півночі, дім для старих поринув у сон, який тільки зрідка переривали нажахані зойки, мовби щось лихе спіткало маленьку тваринку.

Дідусь помирає від старості, — подумала Берті. Він стомився. Це не рак, не серцевий напад, не автокатастрофа, не катаклізм. Від старості помирати тяжко. Між хрипучими вдихами западала довга тиша. Інколи він, здавалося, лякався і намагався щось сказати, тоді Берті стискала йому руку, гладила по щоці й шепотіла, що на нього чекають лісові дзвоники, яких вона ніколи не бачила, і люди, яких вона ніколи не знала. Г’ю і Сильвія, Ненсі й Урсула. І собаки, і нескінченні літні дні. Це ж туди він прямує? У довге сонячне літо в Лисячому закуті? Чи в одвічну пітьму? Чи просто в ніщоту — врешті, навіть морок має певні прикмети, а ніщота вона і є ніщота. Чи привітають його осяйні лави Спенсерових янголів? Чи відкриються йому всі таємниці? Ніхто не відповість на ці питання.

Вона згодовувала йому кусники зі своєї торбинки про чорний день, бо нічого, крім слів, їй уже й не лишалося. Може, він зуміє заплатити ними перевізнику. «Багато золотих я обійшов країв»[15]. «Світ бринить від величі Бога». «Пірнув на сажнів п’ять, мабуть, твій батько. Там зберігся він: кістки коралами стають»[16]. «Ягняточко, хто твій творець?» «В людини гідної в житті найкраще — малі й забуті безіменні дії добра й любов»[17]. «Далі й далі, всі ці птахи Оксфордширу і Глостерширу».

Повітря стрепенулося і замерехтіло, час стиснувся до однієї точки. Ось-ось. «Бо Дух Святий чуває над хирлявим світом, з руками теплими і — о! — осяйними крилами».

*

Лишилося кілька митей, — подумав Тедді. Лічені удари серця. Оце і є життя — один удар серця за другим. Подих за подихом. Мить за миттю, а потім остання мить. Життя вразливе, як серце птахи, минуще, як квіт дзвоників у лісі. І байдуже, — раптом зрозумів він, — йому байдуже, він простує туди, куди пішли мільйони до нього і підуть мільйони після. Він розділяв долю багатьох.

А зараз. Оця мить. Ця мить — нескінченна. Він — частина нескінченності. Дерево, скелі, вода. Встає сонце, мчать олені. Зараз.

*

Звук ріжка вказує, що виставу завершено. Хистке єство починає зникати безслідно. Те, що створене зі сновидінь, рветься і розповзається, здригаються хмарами увінчані вершини. Сиплеться порох. Птахи здіймаються у повітря і летять геть.

*

Сонні сидить на веранді кімнати, яку знімає, і медитує у переддосвітній тьмі. Він скоро звідси поїде. Його дівчина-австралійка, теж інструкторка з йоги, на шостому місяці вагітності і вже повернулася до Сіднею. Сонні приєднається до неї за кілька тижнів. Цього ранку він проведе Віолу в аеропорт і, перш ніж попрощатися, віддасть їй дар цього знання — хай везе додому. Інший його дар — срібний зайчик, якого він беріг усі ці роки і вберіг, всупереч імовірності. «На щастя. На захист». Його дівчина-австралійка — Будда. І носить Будду в собі.

Він втягнув повітря, ніби заснув і раптово прокинувся.

*

Стіною прегарного палацу пробігає недобра тріщина. Перша стіна двигтить і розсипається. Друга підкошується і падає, на землю валиться каміння.

*

Віола п'є каву й чекає на світанок, чекає, доки над річкою здійметься імла і заспівають птахи. Вона думає про маму. Думає про своїх дітей. Думає про батька. Болісна любов приголомшує її. Пташки починають свій світанковий хор. Щось відбувається. Щось міняється. На мить її охоплює паніка. «Не бійся», — думає вона. І не боїться.

*

Третя стіна обвалюється з приголомшливим шумом, від неї здіймається пил і розлітаються уламки.

*

Берті стискає дідусеві руку й бажає, щоб він відчув її любов, — правда ж, усі хочуть, щоб любов стала останнім, що вони відчують? Вона нахиляється і цілує його в запалу щоку. Відбувається щось грандіозне, щось катастрофічне. Вона стане свідком. Час’ починає кренитися. Зараз, — думає вона.

*

Четверта стіна високого святилища обсипається тихо, як пір'я.

*

Він уже не дає собі ради з «Л-Лисицею». Літак смертельно поранено, це птах, підстрелений у польоті. «О! Осяйними крилами». Він почув ці слова чітко, ніби їх промовив хтось у кабіні пілота. Він дотягнув до узбережжя. Під ним Північне море виблискувало у місячному сяйві, як тисяча діамантів. Він примирився з цією миттю, з цим теперішнім. Шум літака стих, жар полум’я зник. Стояла прегарна, неземна тиша. Йому згадалися ліс і дзвоники, сова і лисиця, іграшковий потяг на підлозі спальні, запах пирога із печі. Жайворон, що здіймається на плетиві пісні.

«Л-Лисиця» впала з Тедді в кабіні — спалах світла у мороку, ясна зірка, піднесення, доки хвилі нарешті не злизали вогонь. Все завершилося. Тедді сягнув мовчазного дна морського, щоб лежати там разом