Руїни бога - Кейт Аткінсон

— Куди викликають?

— Будинок для старих просить нас приїхати, — сказала Віола. У її голосі бринів захват. Вона любила драму, доки особисто їй нічого не загрожувало.

— Це дідусь? — Берті стривожилася. — Щось сталося?

— Ну… — Віола набрала повітря в легені, ніби готувалася поринути у захопливу оповідь, хоча насправді Тедді просто заснув увечері, а цього ранку його не могли добудитися. — Вони просять приїхати чимшвидше, але я зможу вилетіти допіру зранку. Я не доберуся до Йорка раніше завтрашнього вечора.

— Добре, виїжджаю, — сказала Берті.

Це не їх викликають, — подумала Берті, — це дідуся. Янголи нарешті кличуть його до себе.

— Щось вони нікуди не квапляться, — кинула Віола.

2012

Останній політ

Дхарма

За індуїстською легендою, колись давно всі люди були богами, але вони зловживали божественною силою. Брахма — бог-творець — дійшов висновку, що люди втратили право на божественне, й вирішив його у них відняти. Він скликав всіх богів на раду, де божественне сховати так, аби люди його не знайшли. Хтось пропонував закопати його глибоко під землею, хтось — втопити в океані, хтось — покласти на вершині найвищої гори, але Брахма сказав, що люди винахідливі й розкопають землю, прочешуть океани й залізуть на будь-яку гору, аби тільки його знайти. Боги готові були вже здатися, коли Брахма сказав: «Ми сховаємо божественне у людини всередині. Вона цілий світ перериє, але ніколи не зазирне всередину і його не знайде».

Віола його навіть не слухала. Сонні часто завершував свої заняття з йоги такими «міні-проповідями», як вона їх називала. Він цупив звідусюди науку просвітлених мужів — з індуїзму, із суфізму, з буддизму, навіть із християнства. Віола довідалася, що самі балійці сповідують індуїзм. А Віола думала, що вони буддисти.

— Усі ми Будди, — сказав Сонні.

«На папері це звучить як моралізаторство, — писала Віола в імейлі до Берті, — але насправді це надихає. З нього вийшов би добрий вікарій». Цікаво, хто вона, ця нова, м’якша версія її матері? — подумала Берті.

Сонні викладав у такому собі «Ясному шляху» в Убуді. Спершу Віола уникала занять у «Ясному шляху». Вона зупинилася у здирницьки дорогому санаторії за півгодини їзди звідти, там був свій вчитель йоги й індивідуальні заняття у приємному ясному павільйоні з полірованого тіку, між дерев, на яких щебетали й реготали екзотичні птахи, а комахи гули і клацали, як заводні іграшки.

Натомість у «Ясному шляху» заняття проходили у величезній залі на другому поверсі — навіть якщо відкрити всі вікна, щоб був хоч якийсь вітерець, там було жарко і душно. Це або примітив, або «аскеза», залежно від того, кому довіряти — Віолі чи сайту «Ясного шляху».

Попри розмір, кімната завжди була напхом напхана, здебільшого жінками — спортивними юними австралійками й американками середнього віку. Більшість американок практикували те, що Берті називала «гівном у стилі їсти-молитися-кохати».

Сонні отримав ліцензію на викладання йоги багато років тому в Індії, і зараз викладав на Балі. Виявляється, він тепер «славетний вчитель у міжнародному турне». Він часто їздив до Америки й Австралії, де проводив семінари, на які всі місця були розкуплені. Віолі здавалося, що вона — остання, хто ще не записався на йогу.

Сонні був відомий в інтернеті, якщо знати, де шукати, — якщо знати, кого шукати, — можна було б подумати, що «Сонце» (чи навіть «Сонні») гарне ім'я для людини з його фахом, але всі звали його «Ед».

— Сонце Едвард Тодд, — розважливо пояснив він Віолі. — Так мене звати.

Його трансформація на тому не закінчувалася. Її заскочили зненацька тіло танцюриста, голена голова, східні татуювання, австралійська вимова. Він цілковито змінився. Жінки від нього мліли! Вони блукали за ним, як віддані фанатки, — особливо ті, які їсти-молитися-кохати. Віола не бачилася із Сонні майже десять років, і за цей час він виріс. («Може, ці речі між собою пов'язані», — сказала Берті).

— Спасибі, що практикуєтеся. Намасте, — сказав Сонні і вклонився, склавши руки для молитви.

У відповідь залою прошурхотіли подяки і «Намасте». (Вони до всього ставилися так серйозно!). Сонні підвівся з пози лотоса тривожно легко. Віола з трудом зіп'ялася на ноги, і то не з лотоса, а з незручної пози, від якої згадувалися посиденьки у школі.

Сонні жив у селі неподалік від її обурливо дорогого готелю, але, схоже, не збирався запрошувати Віолу до себе, тож вона дійшла висновку, що раз хоче з ним перетнутися, мусить відвідувати його заняття і змиритися з дурним обожнюванням його «учениць» — до якого він, здається, був байдужий, як небожитель, — не кажучи вже про те, що заняття були для неї тяжким фізичним випробуванням. Вона, звичайно, займалася йогою й раніше — а хто таким не грішив? — але доти заняття здебільшого проходили у сповнених протягів залах при церквах чи спорткомплексах, де вони тільки те й робили, що обережно потягувалися, а тоді лягали й «візуалізували» місце, де почувалися «в мирі й безпеці». Це давалося Віолі з трудом — доки інші люди (жінки, завжди жінки) валялися на тропічному пляжі чи шезлонгу в себе в саду, Віола в уяві гасала, як навіжена, і намагалася знайти бодай щось безпечне і мирне.

Коли Сонні закінчив свою індуїстську проповідь і всі «намастилися», американка на сусідньому килимку («Ширлі») повернулася і сказала:

— Правда ж, Ед чудовий вчитель?

І це хлопчик, якого ніхто нічому не міг навчити, — подумала Віола.

— Я його мати, — сказала вона.

Скільки часу минуло, відколи Віола казала ці слова востаннє? Мабуть, вона не казала цього, відколи Сонні закінчив школу.

Аж ні!

Їй сяйнув раптовий страшний спогад про відділення реанімації у Лікарні святого Якова в Лідсі. Сонні щойно вступив в університет, і коли їй подзвонили з лікарні, вона подумала, що йдеться про наркотики, але, як виявилося, він блукав вулицями, а з руки йому скрапувала кров після невдалої спроби перерізати вени.

— Я його мати! — волала вона лікареві, коли той сказав, що «просто зараз» краще Сонні не чіпати.

— Чому? — спитала вона, коли її нарешті пустили у відгороджений йому куток.

Чому він це зробив? Він розгублено стенув плечима.

— Не знаю, — і коли вона не відчепилася: — Бо моє життя — гівно?

Цікаво, у нього досі лишився шрам? Може, під детальним татуюванням дракона, який обплівся навколо руки?

Ширлі розсміялася:

— Я не думала, що в нього є мама.

— У всіх є мама.

— У бога немає, — сказала Ширлі.

— Навіть у бога є, — сказала