Руїни бога - Кейт Аткінсон

Всесвітнього торгового центру, і до останнього королівського весілля. Вона вирішила, що якось і справді долучиться до якоїсь події і вже не потребуватиме цієї версії з других рук, показаної через об'єктив камери. Навіть якщо то буде щось жахливе — вибух, цунамі, війна, — вона бодай спізнає велич жаху.

Джиммі — дідусів брат, який помер, перш ніж Берті встигла з ним познайомитися, — одним із перших увійшов до Бельзену, а після війни приєднався до одного з найстаріших рекламних агентств на Медісон-авеню. Вона заздрила життю, сповненому таких контрастів. Зараз ти просто здобував освіту з медіа-студій.

Дідусь, що його тіло і розум осипалися з кожним днем дедалі швидше, як занедбані руїни величного палацу, був пілотом бомбардувальника і щоночі летів смерті в пащу.

— А «паща смерті» — це зовсім штамп? — спитала вона під час їхнього прощального турне, елегійної подорожі місцями, які він колись любив; відтоді минуло вже десять років.

(«Коли ж він нарешті помре? — скаржилася Віола. — Скільки йому ще часу треба, щоб просто попрощатися?»). Після турне Берті стала краще розуміти і життя дідуся, й саму історію — це була полегша, хоча її екзистенційні нерви від того розхиталися.

— Обіцяй, що ти візьмеш від життя все, — просив він Берті. Чи дотрималася вона обіцянки? Та де там.

Вона заглушила банальні коментарі BBC і спитала:

— Як ти, дідусю?

Вона уявила, як він лежить у тому жахливому будинку для старих, доживає свого гіркого віку. Берті хотіла б його порятувати, увірватися туди й витягти його на свободу, але він був уже надто старий і вразливий. Році на двадцятому у «Феннінґ-Корті» він упав і зламав ногу, що призвело до пневмонії, яка мала б подарувати йому легку смерть («Друг старих людей», — мрійливо сказала Віола), але він вичухався. («Та він безсмертний», — сказала Віола). Він ослаб і став безпорадний. Так його і передали в сумнівні руки будинку для старих, де він, мабуть, і помре.

— Щоразу, як його бачу, думаю, що, може, це вже востаннє, — з надією сказала Віола.

Він заслужив на те, щоб доживати віку у приємнішому місці, ніж «Тополеві горби».

— І де там ті міфічні тополі й ті міфічні горби? — завжди скаржилася Віола, ніби всі проблеми того місця зводилися виключно до семантики.

Віолу обурювало, скільки з них дере той будинок для старих. Вони продали квартиру в «Феннінґ-Корті», але всі кошти «пожирав» його останній прихисток.

— Але в тебе грошей кури не клюють, — зауважила Берті.

— Не в тому суть. Він мав би про мене подбати і хоч щось мені лишити. — («Не в тому СУТЬ. Він мав би про мене ПОДБАТИ і хоч ЩОСЬ мені лишити»). — Щось у спадок. Доки він помре, геть нічого не лишиться.

— Від нього точно нічого не лишиться, — сказала Берті. — І ти ж не хочеш бути аж така жорстока.

— А ось і хочу, — сказала Віола.

*

— Ти дивишся на човни по телевізору, дідусю? Ювілей? — (Господи, тон у неї був точно як у матері). — Сонні передає тобі вітання.

Дідусь засміявся (чи, може, вдавився) — здається, він розумів Сонні краще, ніж будь-хто з них. Дідусь повільно просувався до кінця життя, але досі лишався собою, хоча мати цього не розуміла. Насправді Сонні не передавав привіт, але передав би, якби знав, що вона поговорить з дідусем. Сонні любив дідуся. Дідусь любив Сонні. Усе було складно.

— Я завтра лечу в Сінгапур, — дідусеву мовчанку раптом урвав пронизливий мамин голос, і Берті відсахнулася.

— А що в Сінгапурі?

— Літературний фестиваль.

Коли Віола говорила про гламурну сторону видавничого бізнесу, тон у неї був такий самовдоволений, що аж незручно: «Зустрічаюся в Лондоні з продюсером екранізації», «обідаю з моїми видавцями», «головна сцена у Челтенхемі». Але зараз голос був незвично стомлений.

— Я буду ввечері в Лондоні. Може, повечеряємо разом? У «Вечері — Гестон Блументаль» біля «Мандарину»? Я пригощаю!

— Вибач, я не можу. Я дуже зайнята. — Взагалі-то, це правда, але Берті сказала б так у будь-якому разі. Голос у матері був засмучений, що цікаво, бо понад тридцять років все було навпаки.

— Із Сонні побачишся? — спитала вона.

— А що Сонні?

— Сонні — твій єдиний син.

— Сінгапур — це не Балі, це геть інша країна, — невпевнено протягнула Віола. Географія ніколи не була її сильною стороною.

— Там рукою подати. Раз ти вже будеш у Сінгапурі, то це на півдорозі до Балі. Тобі ж усе одно робити нічого. Ти з'їздь, — додала Берті, — і то скоро, бо Всесвіт уже почав розпадатися, хоча ти цього ще й не помітила. Повсюди знаки. Мушу бігти.

— Нічого ти не мусиш.

— Не мушу, але біжу. Попрощайся за мене з дідусем.

Королева підпливла до Тауерського мосту. Берті вимкнула телевізор, свідома знаків того, що всесвіт розпадається.

*

У кухні пашіла жаром новенька пічка, як великий доброзичливий звір. Біля пічки стояло крісельце із в'язаним покривалом, на якому солодко спала велика смугаста кішка. На кам'яній підлозі лежали сплетені вручну килимочки. У комоді стояв біло-блакитний посуд, а на великому чистому сосновому столі — порцелянова вазочка із духмяним горошком і чорнобривцями з саду. Берті стояла біля старого умивальника, терпляче витирала каструлі і складала їх на дерев’яну сіточку.

З вікна кухні видно сад. Це її райський куточок, де квітла багряним квасоля ясно-червона, на акуратних горбиках вилася полуниця й кучерявився горошок. Яблуня при…

Її мрії урвала сирена. Берті поверталася з ланчу з продюсерською компанією у Волслі. Вона виявила, що на Пікаділлі у повітрі висить передчуття. Чи загроза — інколи складно розрізнити. Навколо снували поліція і військові, зганяючи натовп на тротуар. Кавалькада з мотоциклів свідчила, що справа важлива. Повз них промчала величезна машина з пасажиром королівської крові. Коли вона спитала, хтось пояснив: «Меморіал бомбардувальникам». І справді, королева мала сьогодні відкрити новий меморіал, присвячений бомбардувальникам, — між ювілеєм і початком Олімпіади у Лондоні стояло патріотичне літо в червоно-біло-синіх тонах.

Потім вона побачила церемонію в новинах (чергове переживання з других рук), побачила цих вразливих старих чоловіків, які намагалися стримати сльози, і собі розплакалася — вони нагадували їй дідуся й незнане минуле.

Берті терпляче чекала у натовпі на тротуарі. Бомбардувальне командування он чекало аж сімдесят років — їй гріх не почекати кілька хвилин. У небі проревіла формація п'янко-гучних реактивних літаків «Торнадо», а за нею — самотній «Ланкастер», який скинув на Лондон вміст свого бомбового відсіку. На синьо-білому літньому небі червоною плямою розквітли маки.

*

Берті саме поверталася з роботи, коли подзвонила Віола.

— Нас викликають, — зловісно повідомила