Зібрання творів - Амброз Бірс
– Амінь!
– Амінь!
Я вклав їх поруч Рамона Ґальєґоса і накрив їм обличчя...
...По той бік табірного багаття зненацька вчинилося сум’яття. Один із нашого гурту вихопив пістолет і зірвався на ноги.
– А ти?! – крикнув він. – Ти схитрував і втік? Ходиш тепер живим? Боягузливий собако, зараз я тебе пошлю туди, куди ти послав своїх друзів! І хай мене за це повісять!
Однак наш верховода метнувся, наче пантера, до гарячого чоловіка, схопив його за зап’ясток і гукнув:
– Вгамуйся, Семе Янтсі! Вгамуйся!
Ми всі схопилися з місця, всі – крім незнайомця. Нерухомо сидів, очевидно байдужий до всього. Хтось схопив Сема Янтсі за другу руку.
– Начальнику, – сказав я, – тут щось не так. Ось цей чолов’яга або несповна розуму, або вигадник, просто звичайнісінький брехун. Навіщо Семові здалося його вбивати? Хай навіть цей чоловік і належав до гурту з п’яти осіб, та він же не назвав одного з них – мабуть-таки себе.
– Слушно, – відповів ватажок. Відпустив Сема, і той сів на місце. – Це таки... дивно. Багато років тому біля входу до печери знайшли трупи чотирьох білих людей, оскальпованих і страхітливо знівечених. Там-таки їх і поховали. Я сам бачив ці могили, завтра всі ми їх побачимо.
Незнайомець звівся. Був дуже високий у світлі пригаслого вогнища. Слухаючи оповідь, затамувавши дух, ми геть забули підкинути хоч яку галузку, щоб горіло.
– Нас було четверо, – мовив він. – Рамон Ґальєґос, Вільям Шоу, Джордж Кент і Беррі Дейвіс.
Укотре перелічивши імена мертвяків, він ступив у пітьму. Більше ми його не побачили.
І цієї ж миті один із наших, що стояв на варті, підбіг до нас, збуджений, з рушницею в руках.
– Начальнику! – випалив він. – Трохи віддалік звідси стояли три чоловіки. Цілих півгодини стояли. – Вартовий кивнув у бік, куди пішов незнайомець. – Я виразно бачив їх, адже ж світить місяць. Тримаючи цих беззбройних людей на мушці, я подумав, що не мені, а таки їм годилося б піти назустріч. Однак не пішли. До бісової матері! Допекли ж вони мені!
– Вернися на свій пост, – звелів ватажок, – і стій там. Як тільки їх побачиш, мерщій сюди. А ви, решта, кладіться-но спати, бо інакше кину сяких-таких неслухів просто на жар.
Бурмочучи під ніс лайку, вартовий послухався. І зостався на чатах.
Коли ми почали вкладатися, невгамовний Янтсі не втримався:
– Вибачай, начальнику. Ким ти їх, до біса вважаєш? Отих трьох.
– Рамоном Ґальєґосом, Вільямом Шоу і Джорджем Кентом.
– А Беррі Дейвіс? Я б його таки застрілив. Бігме.
– Це зайве, хлопче. Небіжчика не вб’єш. Він і без того мертвий. Спи.
⥈
Гіпнотизер
Приятелі, які знають про мої забави з гіпнозом, читанням думок та іншими дивами, не раз запитують, чи добре я тямлю природу цих речей. На такі запитання я завжди відповідаю, що не тямлю й навіть не хочу цього. Я не дослідник, що припадає вухом до замкової шпарини у дверях майстерні Природи й, одержимий нікчемною цікавістю, пробує вивідати секрети її ремесла. Цікавлюся наукою мало – так само, як і вона мною.
Безперечно, ці явища доволі прості, й нам цілком під силу пізнати їх. Для цього треба знайти ключ до пізнання. Однак я волію не шукати. Завжди дуже романтично налаштований, набагато більш радію з таємниці, ніж із її розгадки. Коли я був маленьким, усі помічали, що мої великі блакитні очі дивляться радше в самого себе, ніж на зовнішній світ, – така була їх мрійлива краса. Часто, коли я задумувався про щось своє, їх погляд був байдужий до всього, що діється навколо. Смію гадати, що цією особливістю очі нагадували душу за ними, повсякчас заглиблену в споглядання якоїсь створеної в уяві картини чи поняття, а не в розважання над законами природи й матеріальною оболонкою речей. Чому про оце все я веду тут мову, – здавалося б, егоїстично й недоречно? Та щоб пояснити, чому так мало проллю світла на речі, які привертають мою увагу й дуже цікаві багатьом людям. Володіючи моїми можливостями й здібностями, хтось інший, звичайно ж, міг би розтлумачити й пояснити чимало з того, що я викладаю як звичайну оповідь.
Уперше про свій незвичайний дар я дізнався ще чотирнадцятилітнім, у школі. Забувши одного дня взяти з собою полуденок, я заздро дивився на дівчинку, що саме налаштувалася попоїсти. Підвівши голову, вона стрілася зі мною поглядом і вже не змогла відвести очей. Трохи повагавшись, рішуче підійшла до мене, мовчки віддала кошичок із спокусливим вмістом і пішла собі кудись. Невимовно втішений, я вгамував голод – спожив усе, що там було. Відтоді вже не завдавав собі мороки приносити з дому перекуску, ця дівчинка стала моєю постачальницею. Не раз, задовольняючи свої природні потреби – поглинаючи її скромні припаси, я поєднував приємне й корисне: примушував дівчинку зоставатися при мені й буцімто ділився з нею харчами, які зрештою поїдав сам – до останньої крихти. Щоразу моя добродійниця була переконана, що сама з’їла все, а по обіді жалісно нарікала на голод. Дивувала вчителів, потішала учнів, дістала прізвисько Ненажера й лила мені мед на душу.
Одним-одне псувало такий приємний мені стан речей – потреба критися. Скажімо, передавати полуденок доводилося в ліску, якнайдалі від гамірливого натовпу. Шаріюся, згадуючи про розмаїті негідні викрути, до яких я мусив вдаватися, коли цього вимагало становище. А що я був (і є) щирий та відкритий, то вони мені дедалі більше обридали. Якби не мої батьки, що й не гадали відмовитися від очевидних матеріальних переваг нового режиму, то я б охоче повернувся до старого. План, який я розробив, щоб кінець кінцем позбутися наслідків моєї діяльності, свого часу викликав великий розголос. Частину плану, що стосувалася смерті цієї дівчинки, суворо засудили, але про це навряд чи варто детально розповідати.
Кілька років по тому я мав небагато можливостей практикувати гіпноз. За спроби застосувати своє вміння рідко була інша винагорода, ніж харчування лише хлібом і водою. Деколи – нічого кращого, ніж кара нагайкою. Допіру коли настав час полишити цю сцену невеликих розчарувань, випала нагода звершити справді знамениту річ.
Начальник тюрми покликав мене до себе в кабінет. Дав цивільну одежу, трохи грошей і виголосив довжелезне напучення. Мушу зізнатися, воно було значно кращої якості, ніж вбрання. Виходячи через браму у світ свободи, я раптово обернувся й похмуро