Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
— Як ти опинився в їхніх руках, гетьмане? Розкажи все, зміцни мене. Мені ж, бачу, суджено не вмирати, а змагатися з малістю. Такий хрест поклав на мене Бог і випробовує всевладним своїм перстом.
— Бог випробовує нині весь народ, — зітхнув Полуботок. — Я хочу вірити в його справедливість, та вже немає сил. Чому ж він, створивши людину за своєю подобою, витравлює з нас образ Божий? Чи не гідні ми того образу, чи прагне Господь, щоб його подоба тільки йому й належала? Що сподіяно з народом! Не встиг Петро завести «Табель про ранги», як валом посунула наша старшина до президента Малоросійської колегії Вельямінова за привілеями, немов орда, і вже не побачиш ти на їхніх обличчях ні привіту, ні поштивості, а тільки жадобу маєтків, грошей і посад — хоч маленьких, і все те ціною наклепів та доносів. О, нема страшнішої потвори, ніж донощик! Язик його гадючий: у ньому захована отрута, яку він вичавлює за гроші. Золото ж запановує над совістю, через нього вороги стають жорстокі, а друзі віроломні, через них зрада і підлість підглядають людину на кожному кроці… Спаси, Боже, люди твоя і благослови достояніє твоє, — перехрестився Полуботок і продовжував: — Я, осягнувши науку державності в Мазепи, ходив, як він, по лезу шаблі, шукаючи та виглядаючи серед своїх людей героїв, царів волі, а мені зустрічалася тільки чернь, що прагла ситної їжі… Чернь не народжує героїв. Навіть ті, що не заразилися отрутою зради, пристосувалися до рабства: один заспокоює свою душу плачем за колишньою волею, вискиглює жебранки під храмами без хрестів на кобзі чи лірі, а іншому досить чарки, козацького одягу та гопака — і так одному здається, що він бореться проти неволі, а іншому, що він на волі… І ніхто не намагається осмислити своє існування в рабстві. А чей не були ми вічно рабами і не потрапили в ярмо навіки: треба комусь прозріти вихід!
Полуботок думав уголос, можливо, він забув і про Єпіфанія, що ловив кожне його слово, сидячи поруч на лежаку, і про карлика, що сховався під прічею. Він знав, що завтра помре, і сповідався перед Богом.
— …За рік я вернувся зі страшної ладозької каторги, якої не знали, напевне, єгипетські раби на будівництві пірамід. За двадцять років при Петрі загинуло на каналах і петербурзьких болотах двадцять тисяч козаків. Хто нам поверне борги за кров?
Цар не йняв віри, що я вернувся, лютий був дуже і старого гетьмана Скоропадського притьмом викликав до Петербурга. Ласкаво там приймав його, частував та все застерігав перед лукавим Полуботком… Скоропадський на смертному одрі признався мені у всьому. І картав цар гетьмана ще й за те, що мене наказним у Глухові зоставив… Довго тримав Петро в себе Скоропадського, поки — на моїх очах — не прибула до Глухова призначена царем Малоросійська колегія з президентом Вельяміновим на чолі. Розпочалося пряме царське правління в Україні: збори податків, розміщення консистентів по містах і селах, обсадження полків московськими офіцерами… Вельямінов заспокоював мене, мовляв, усе це робиться з метою контролю за дотриманням переяславських угод та для захисту простих козаків і посполитих перед зажерливою старшиною. Отакої… Обнадіяний царськими милостями та подарунками Скоропадський повернувся в Україну і, побачивши навіч царську підступність, помер з горя. Я ж залишився невибраним наказним гетьманом з дорадчим голосом при колегії.
В Україну тим часом прибуло вісім драгунських полків: у Ніжині заквартирував полковник Толстой, у Стародубі — Кокошкін, у Чернігові — Богданов, у Переяславі — Яковлєв. Як ото у Святому письмі: розділиша ризи і меташа жребій…
Тоді я написав два листи. Один цареві з петицією про підтвердження козацьких вольностей та про гетьманські вибори, а другий — Пилипові Орликові до Салонік.
«Пане гетьмане, — писав я Пилипові, — корив ти колись мене у своєму листі за те, що москалям служу. Бог іще розсудить, хто більше зробив добра отчизні — ти чи я. Я ж бо в Україні залишився — не всім іти на чужину, хтось мусить вдома діла вершити. Україна може постати лише в Україні… Та слава нам буде, коли ми обидва одне добро чинитимемо. Лютий ворог розділив нас і поодинці поторощить. Поєднаймося, пане–брате, у спільній боротьбі, то дасть Бог — і переможемо. Ти краще знаєш європейську кон’юнктуру; коли настане слушна мить, шли до мене гінця з листом, а я зі своїми полками, які ще в мене є, вийду тобі назустріч…»
Довго не знав я, чи дійшов мій лист до Орлика. Стало мені відомо, що капітан Рум’янцев, який виловив царевича Олексія та Андрія Войнаровського в Європі, гасає зі своїми нишпорками на півдні, купців перевіряє, перебіжчиків ловить — міг же мій гонець потрапити йому до лап… Та скоро я заспокоївся: цар написав мені милостивого листа, пообіцяв сам приїхати в Україну, і ось на Благовіщення минулого року прибув до Глухова з царицею і Меншиковим.
На обідні в Успенській церкві цар сам читав Апостола, а на майдан сходилися з примежних сіл і городів люди: хто їм велів іти, не знаю, я їх не кликав… Та Бог з ними, думав я, захотілося їм зблизька поглянути на Божого помазаника, хай дивляться. Люди — ґави, їм — що комета на небі, що цар на землі — невиданка… Та коли ми вийшли з церкви, я почув таке, у що й досі важко повірити. Я знав, що Меншиков порозсилав по Україні карликів: незримі вони, та люди смертельно їх бояться. Кажуть, карлики так дрібніють, що непомітно можуть залізти в душу, а тоді людина вже не своїм розумом думає і не своїми словами розмовляє… Певно, таке сталося з народом, що прибув на майдан Успенської церкви, бо хіба міг він із власної волі спромогтися аж на таке раболіпство, коли цар з’явився на паперті? «Не хочемо свобод! — викрикували вони надривно. — Нам добре в неволі й підданстві!» «Геть із самостійністю України!» «Усі гетьмани — зрадники!» «Полуботка під арешт!» А монахи з Києво–Печерської лаври, що прийшли привітати царя, скандували вельми розумне гасло, бо вчені були: «Геть парад суверенітетів!»
Цар вдоволено посміхався, Меншиков заглядав йому до рота, мовляв, ось як я підготував хохлів до свого гетьманування в Україні, віддай своєму улюбленцеві всю Малоросію; а мені обличчя палало від сорому
