Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
І заспівав воскреслий духом Єпіфаній хвалебну пісню: «Тебе, Бога, хвалимо, Тебе, Господа, ісповідуємо. Тебе, предвічного отця, вся земля величає. Тобі херувими і серафими непрестанними гласи взивают: свят, свят, Господь Саваоф, полни суть небеса і земля величества слави Твоєя!»
І раптом замовк: попереду завиднівся шпиль Адміралтейства, від якого в глиб міста простягся широкий проспект, обліплений з обох боків високими і низькими будинками. То був чужий і ворожий Петербург. То було місто, де жили ненависні йому люди, що завоювали Україну і вбили Полуботка, то був Вавилон зі страшним Василівським островом, куди Єпіфанієві треба повертатися, щоб до кінця пізнати карлицький світ, — або розчинитися в ньому й пропасти навіки, або врятувати людство від ліліпутної орди.
Попереду жив Петербург, побудований на козацьких кістках і заселений світовим багатолюддям. Хто вони — ті люди? Невже всі вороги його?
Не знане ще дотепер почуття жалості до людей, яких боявся і ненавидів, пройняло його і втішило:
«Чи ж то винні вони, що стали такими? І чи всі такими стали?.. Ти ж не шукав серед них окремої людини, бачив тільки масу, що прагне йти на чужі землі — до останнього моря. А, певно, не всі прагнуть. Хтось із них хоче жити на своїй землі й розкопувати її. Хтось із них напевно шанує твою любов до рідного краю. А може, хтось і бажає народові волі?.. Вони ж різні, і кожен неповторний. Яке ти маєш право ототожнювати всіх з царями, гайдуками та зграєю карликів–посіпак? Не впускай ненависті в свою душу до будь–якого народу, навіть того, іменем якого поневолено тебе, бо не весь він винен; ненависть до всіх — сіє єсть також орда душі».
Єпіфаній залишив позаду Лугову вулицю і йшов через Велику Першпективу в напрямі Анічкової слободи. Відчував пекучу потребу заговорити з ким–небудь. І враз зупинився, мов укопаний: назустріч ішов його старий учитель, професор Києво–Могилянської академії Тимотей Вергун.
Заступив дорогу, і поки професор розгублено придивлявся до ченця, намагаючись його виминути, в Єпіфанія перед очима картиною постала давно забута пригода… Він ще не спудей, тільки кандидат першого класу академії — фари, жовтодзьобий «беан», слухняно лягає на бурсацьку підлогу, а депозитор, старший спудей з другого року філософії, обмірює його шнуром, мов колоду, бере до рук пилку і ніби спилює усе зайве з неотеси, потім сокирою теж нібито обрубує вуха, примовляючи, щоб глухий був і не доносив на товаришів, далі обмиває водою й розчісує, врешті подає новопосвяченому спудєєві перо і каламар, після чого Єпіфаній пригощає побратимів у шинку…
Хвиля спогаду залила його, розчулила до сліз, Єпіфаній обійняв учителя й прошепотів:
— Пане Вергуне, я ваш учень, Єпіфаній…
Професор звільнився з обіймів ченця, приглянувся:
— Живий! З Батурина живий вийшов!
Поник Єпіфаній, пропало з–перед очей миле серцю видіння, і знову вкотре зашмагала душу жорстока дійсність, й замість мальовничого Подолу над Дніпром постали дерев’яні, криті дерном будинки Великої Першпективи, а там, над Невою, вовтузяться в болоті чубаті раби — закладають фундамент під Зимовий царський палац, забивають палі, випалюють цеглу, засипають землею твань.
— Учителю, що діється на світі? — запитав розпачливо Єпіфаній.
— Суд іде, — коротко відповів Тимотей.
— Над ким?
— Нас судять… — Хвилину помовчав, додав упевнено: — І їх!
— О ні, — похитав головою Єпіфаній, — їх ще не скоро судитимуть. Розправа відбувається над нами. Нині закатували Полуботка…
— Йде найсуворіший суд над ними, сину, не сумнівайся… Я давно думав над цим і все більше переконуюся, що не помиляюся, їхні нинішні вчинки вже судять їх, і наказний гетьман сьогодні прикликаний у свідки.
— Ви сказали щойно, що і над нами йде суд… А за що — ви і над цим думали? За що — коли ми завжди бажали тільки того, що кожній людині належиться?
— Мабуть, нас судять за те, що ми українці. За історію нашу судять… Ми так любимо пишатися: українець — герой, мученик, лицар, філософ. Ми можемо й самобичуватись: українець — лінюх, зрадник, донощик. А ми ж не нині народилися з усіма своїми гідностями й вадами — ми продукт історії. І ось так само, як їхні діти будуть покарані за гріхи батьків, — показав на посіпак, що стояли з нагайками край вритих під фундамент траншей, — так і ми мусимо нині відповідати за гріхи наших предків… Чиї гріхи? Та згадаймо хоча б жорстокого Романа, кривавого Святополка Окаянного, недалекоглядного Хмельницького, плазуна Брюховецького, скритного Мазепу… Та що там — за князів та гетьманів! За лінивство і байдужість простих батьків наших: чом же чухалися замість того, щоб посісти свій простір і загнуздати для себе час? Тому й судить нас Бог. А який вирок буде — побачать діти наші. Може, на смерть скарає, може, в штрафні полки пошле боротися і гинути за волю… А їм нині Бог вирок підписав: до чорної книги внесений Батурин. Кров убієнних упаде на голови винних і невинних.
Тимотей Вергун, сивий, як полин, зморшка на зморшці, пригорблений, та з очима жвавими, підбадьорливо глянув на Єпіфанія, мовив:
— Ходім до мене, сину. За звичаєм старих спудеїв по чарці вип’ємо. Хай простить нам Бог…
На Луговій лінії, що звертала вбік від Великої Першпективи й губилася у шелюгах, стояло кілька будиночків, покритих очеретом, що мовби до столиці не належали і жили своїм окремішнім життям.
— Це наша професорська колонія, — зупинився Тимотей Вергун біля крайньої хати. — Побудували її ті ж самі козаки, що он зводять цареві Зимовий палац, — для нас, засланих до Петербурга українських вчених, найменованих тепер «ученою дружиною» Петра І. Вся Україна служить цареві — від землекопів до філософів… Заходьмо до хати, несила дивитися на це гниле болото і згадувати — весь час згадувати! — чепурний Поділ над Дніпром!..
Помешкання Вергуна складалося з двох невеликих кімнаток, з’єднаних прямокутним отвором без дверей, і в другій повно книг, складених попід стіною. Не чуючи припросин професора, що виймав з комоди запорошеного бутеля з наливкою та копчену пахучу рибу, стояв Єпіфаній і заворожено дивився на книги, яких не бачив, здавалося, сотні літ; не питаючи дозволу, він просто–таки увірвався до кімнатки, хапав книги одна за одною, розгортав, прочитував заголовки, відкладав, тулив до грудей
