Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
Кат Ромодановський притьмом, бо ж нетерпляче чекав на любу його серцю роботу, зав’язав петлею скручені назад Полуботкові руки й почав повільно намотувати шнура на руку. Тіло мордованого видовжувалося, витягувалося, Єпіфаній відзначив про себе, що зростом Полуботок перевищує царя, може, через це так ненавидів його Петро; ноги гетьмана відірвалися від долівки, й почувся голосний хрускіт — то вискочили враз суглоби із ключиць. Впала Полуботкова голова на груди, тоді кат опустив жертву на долівку, повправляв суглоби в гнізда й вилив на скатованого ківш води.
— То скажеш тепер, де могили із золотом? — запитав цар, коли Полуботок розплющив очі.
— На Бояновій землі, — вистогнав гетьман.
— Де та Боянова земля? — кинувся Меншиков.
— В Україні, ваше сіятельство. Шукайте, розкопуйте начетверо кожну могилу і знайдете!
— Жартуєш, поганцю! — вигукнув князь. — Гей, карлику, берись–но за своє діло!
Опричник взявся роздмухувати жаровню.
— Зупиніться! — скрикнув Єпіфаній. — Зупиніться, він скаже!
— Бачиш, отче, — вимовив Полуботок, — моє тіло витримує, а душа твоя — ні. Ще довго доведеться тобі покутувати…
— Але ж не варте, не варте все золото світу таких страшних мук!
— Не варте було б, коли б належало мені. Але ж то власність вільної України. І розкопають його наші нащадки — прийде час! Розкопають, якщо не покриється навіки окалиною золото душ наших…
— На дибу його! — гаркнув цар.
Знову захрустіли суглоби, а пломінець із карликової ватерки уже лизав стопи Полуботка.
— Опусти мене, кате, на вогонь, — попросив гетьман. — Приходить моя смертна хвилина… Дозволь помучитися так, щоб тих мук ніколи не забула Україна, щоб нинішні мої муки кликали до помсти український народ повсякчас… Отак… — сказав, стоячи босими ногами на жару. — Не страшно мені тепер останньої миті — після моєї смерті прийде слава. Буде вона найдорожчим скарбом для України… А золота ви не знайдете в розритих могилах, втікатиме воно з ваших рук, мов ртуть. Та навіть знайшовши, користі з нього не матимете. У куфайках прийшли ви в Україну, у куфайках і підете з неї: грабіжник ніколи не багатіє… Царю ненаситний! Ти нищиш мою Україну, а не знаєш того, що загартовуєш її, сам же в люті своїй згоряєш, мов тля. І не залишиш сліду, і дивуватиметься пізній світ: в ім’я чого пролилося стільки крові на землі? То скажуть пізні люди: ті за золото повиздихали й зникли, яко обри, зі світового овиду, а ці викували золото душ своїх… Йди, Єпіфанію, шукати дорогу до Храму. Ти будеш жити доти, доки не знайдеш його на сплюндрованій Антихристом землі… А з тобою, царю… — дзвінко пролунав голос Полуботка, вдарився в стіни каземату, і здригнулися кати та власть імущі. — З тобою, царю, за невинне страждання моє і земляків моїх будемо судитися в нелицемірного судді, Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом!
Розділ дванадцятий
Полуботок подався тілом уперед, наче б поривався виступити з жару й кинутися на своїх мучителів, та, зачеплений шнуром на дибу, повис нахилений: він щось іще шепотів зшерхлими губами, ще мить дивився темними очима на царя і схожий був у цю мить на пророка, що вимовляв проклін. Та враз його очі зблякли, безвладно звисла голова, й гетьман тихо осунувся на долівку.
Єпіфаній схилився над мертвим, закрив повіки й припав до його грудей.
— Вічная пам’ять, — прошепотів. — Прости йому, Боже, вольния і невольния гріхи його…
Кат Ромодановський стояв спокійно біля диби, чекаючи на новий наказ від повелителя: знав, що допит не закінчено, — єсть іще чернець, якого привели сюди не для почту цареві. Та Петро і Меншиков мовчали, вражені небаченою досі мужністю.
Тільки карлик Опричник пищав, показуючи то на ченця, то на мертвого:
— Єпіфанія, Єпіфанія на дибу, він забороняв йому говорити про могили. Я чув, чув!
Та ніхто на карлика не звертав уваги. Цар тупо вдивлявся спідлоба на замордованого гетьмана й наче дослухався до Полуботкового голосу, що мав би долинути вже з потойбіччя смертним вироком: відчув імператор неминучість кари за смерть невинного.
Меншиков, утираючи долонею спітніле чоло, відступав перед карликом, що тупотів перед ним ніжками, вимагаючи покари, — не знав уже князь, на кого ліліпут накликає муки, здалося йому, що на нього самого, і давній притаєний переляк перед карликами перемінився в незмірний страх: пониклий імператор на ладан дихає — і полишить колись його на поталу своїм вихованцям…
Єпіфаній підвівся, глянув на німотних повелителів і, минаючи ката, що стояв розгублений, тихо вийшов з каземату.
Сонце засліпило ченцеві очі, він глянув, примружившись, на розпечене небесне світило і за довгий час, якому не знав ліку, усвідомив, що є воно на світі. Розглянувся довкола: за пустирем, на якому самотньо щулився будиночок Преображенського приказу, виднілося людське поселення, і Єпіфаній згадав, що крім карликів живуть на світі ще й люди, і йому враз нестерпно захотілося побачити людські обличчя; веселі й засмучені, вродливі й потворні, заклопотані й байдужні — а кожне інакше, у щасливу чи нещасливу мить витворене Господом і послане у світ на щастя чи то на муки зі знаком неповторності, — щоб у буденній метушні не згубила людина своєї особистості, щоб у найтіснішій метушні, у найгустішому натовпі могла розрізнити собі подібних.
Хто ж створив карликів — однакових, мов близнят, хто відібрав їм розмаїття образу, хто примусив їх однаково мислити, проголошувати одні й ті ж гасла, хто поробив з них сліпе знаряддя, вселивши в їхнє нутро замість душ стандартну жорстокість, хто видумав для них ідею знеособлюючої рівності?
Невже Господь? Для чого? Щоб застерегти світ від згубної байдужості, лінивства, знеохочення відшукувати в собі себе, збагачувати своєю неповторністю світову гармонію? Чи для того, щоб покарати вже знеособлене, збайдужіле, розлінивлене суспільство, котрому стало добре жити в тихому рабстві?
Єпіфаній ішов і йшов, не зупиняючись, минав села й містечка, жадібно приглядався до людей і, дивуючи перехожих, вітався й усміхався до них. Він помітив ще й те, що надворі весна, і світ міниться в різноманітній гамі барв, що
