Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук

— Ваша величність… Ваша величність! Коли вже і Галіція, і Карпати наші, то звели послати туди карні загони: у Львові, це я знаю достеменно, розмовляють по–своєму і свої хоругви мають, а в православному монастирі Скиті Манявському і досі не проголошують анатеми Мазепі.

— Быть по сему, — відказав цар.

Імператор подався до свого будиночка на спочинок. Меншиков прикликав до себе Єпіфанія.

— Поїдеш зі мною до Преображенського приказу: імператорові потрібне золото.

Князь махнув рукою, і Єрмолай умить перемінився із магістра Карлицької колонії в меншиковського машталіра. Спритно зіскочив з плечей Єпіфанія, підбіг до чорних кибиток, що, запряжені цугами, зловісним рядом стояли скраю майдану, вискочив на облучку крайньої кибитки, браво прицмокнув і зупинив коней біля Меншикова. Князь примостився поруч з Єрмолаєм, а карлики, схопивши Єпіфанія за поли ряси, заштовхували його до темного, без віконець, короба кибитки.

Холоднопітне тремтіння пройняло ченця: він начувся вже чимало про Преображенський приказ, де хазяйнував генеральний кат Ромодановський. Навіть карлики, в яких серця не здригалися на вид крові й мук, пошепки перемовлялися про таємну царську установу, до якої міг потрапити кожний в імперії сущий і звідки ніхто не повертався: могли то бути князь, граф, той же карлик, посполитий, царевич, архімандрит — всяк, крім його величності, та й то Поважний Карлик вельми сумнівався у цілковитій безпеці самого царя.

Преображенський приказ був державою в державі — нікому не підвладний. Даремно Меншиков гороїжився, зловтішно просторікуючи, що Ромодановському не зовсім пощастило в житті. Звичайно, доступу до державної скарбниці генеральний кат не мав, та для придбання доброго харчу, горілки та червоного кафтана вистачало царського доброго жалування; у світських компаніях Ромодановський не бував, ним гидували і його боялися, проте міцнішої влади над людьми не мав навіть цар. Петро Олексійович не раз із подивом вислуховував доповіді Ромодановського про кількість замордованих в’язнів на допитах у справах протидержавних змов, крадіжок казенного майна, хулителів царського імені та про нові способи тортур.

Поруч з Єпіфанієм сидів у кибитці карлик Опричник. У передчутті блаженної насолоди, що чекала на нього в Преображенському приказі, він втішно попискував, штовхаючи Єпіфанія раз по раз у бік, довірливо й захоплено хвалився, що для допитів із пристрастієм здебільшого беруть його, бо Поважний Карлик постарів і руки в нього трусяться, а Опричник допитувати вміє. Підвішувати жертву на дибу він не може, це робить сам Ромодановський, а от для виривання ніздрів і язика є в нього змайстровані ним самим кліщики, а ще виявив він себе неабияким майстром «копчення»: так уміло розкладає під ступнями підвішеного вогонь, що і не шкварчить, і не холодно в ноги, і не треба потім допитуваного нести на чергові тортури — сам спроможний іти.

— Скільки я разів чув: «Убий, убий мене!» А дзюськи, а дзюськи! — тикав Опричник Єпіфанієві під бік дулі.

Єпіфаній слухав і тремтів зі страху: він був упевнений, що його везуть на допит, адже викрикував на сповіді Меншиков: «Ти знаєш, знаєш, де полуботківське золото!» Не знав Єпіфаній про золото нічого — що він скаже на муках? Брехатиме? А може, зуміє мовчати, чей же і слова не пискнув на Гончарівському майдані в Батурині!

Кибитка зупинилася. Єрмолай відчинив дверцята, покликав Єпіфанія. Меншиков повернув голову, мовив:

— Поводься розумно, твоє преподобіє: Опричник поведе тебе до келії і залишить з ним… З ким, питаєш? Побачиш сам. Розмовлятимеш з ним довірливо і не вельми поштиво щодо царської особи. Вміло й делікатно випитуй про скарб. Так, так, у келії сидить Полуботок, його сюди привезли вчора з Петропавлівки на допит. Не зізнається, бестія… У келії сутіношно, Полуботок бачить погано, він не помітить Опричника, що сидітиме під прічею тихо, мов миша… А ти признайся до гетьмана, розжалоб його, поплач над ненькою–Україною, замордованою москалями. За це тобі нічого не буде, ти вже наш і нам потрібен. Сповідник! Ха–ха… А завтра на розмову з наказним гетьманом прибуде сам імператор. Йому потрібне золото, розумієш? Імператора не стільки цікавить, кому він передав бочку чи дві, хай і десять бочок злитків, а звідки брав золото. З посполитих? Ні–і, з посполитих так багато не візьмеш… Ти про могили ваші славні заговори, як ото співають сліпі кобзарі… Потужи разом з Павлом Леонтійовичем, сльозу пусти, ви ж, хохли, умієте так тужно плакати, що не раз і мене розворушували… Ось Преображенський приказ, — показав Меншиков на непримітний будиночок посеред пустиря. — Веди його, Опричнику, з Богом!

…У келії блищить під самою стелею малесеньке віконце, під стіною стоїть сива патлата примара з більмуватими очима.

Підвелася, брязнули ланці.

— Хто прийшов до мене — кат чи сват? — спитала худорна, мов кістяк, примара.

— Сват прийде завтра, — відказав Єпіфаній. — Нині ж прислав мене до тебе Меншиков випитати про золото. Не розповідай, чого не треба… А може, ти не Полуботок? Я не впізнаю тебе. Куди поділося твоє могутнє тіло?

— Висмоктали п’явки. Хвалити Господа, душа іще тепліє. А ти хто?

— Я сповідник Мазепи Єпіфаній, котрий…

— Не треба, знаю. Все знаю про тебе… Вся Україна відає про трьох уцілілих у Батурині: зрадника Носа, боягуза Єпіфанія і святу Мотрю, — різні пісні склав про вас народ… А ще я бачив тебе у Глухові, коли ти своєму покровителеві перший на Україні анатему проголосив.

— Неправда, я вимовив слово прокляття…

— Слово прокляття вимовив отець Данило, і за це його скарали. А ми викручувалися з тобою так, щоб і Богові свічка, і дідькові огарок. Вони ж, кати наші, записують у свої протоколи, що їм вигідно, і огарок за свічку приймають… Ми хотіли самі себе перехитрити: панами залишитися, рабами ставши. Таких не приймають навіть вороги. Або пан, або пропав, третього не дано. Я ходив по лезу шаблі й сковзнув до тюрми. Мені легше, я вже знаю свою долю. А ти ще рятуєшся і бавишся з власною душею, як кіт з мишею… Ні, я не засуджую тебе: якщо всі умруть, хто ж залишиться на Україні? Але як тобі душу свою пронести крізь муки і неоскверненою передати нащадкам? Як очистити її? І чи це можливо?… Ось тебе привів сюди карлик, він притьмом сховався під прічу й підслуховує. Що підслуховує, за чим спостерігає? За душею твоєю —