Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
— Час можна використати для діла, з якого ти мав би хосен…
— Хосен — це теж позначка в часі: люди прагнуть перетворити все на користь, щоб на мить втішитися. Чи не чинить так і тварина? А хтось же повинен осягнути неминучість і доцільність людського існування. І тільки після осмислення великого можна пізнати мале — вартість миттєвої користі: що вона важить для висоти духу, що належить не одній людині, а є породженням ланцюга людських життів протягом століть.
— Де ж починається і кінчається твій час, скажи ясніше? — знетерпеливився послушник.
— Мій час почався з приходу Ісуса Христа на Почайну, коли Володимир охрестив Русь–Україну. А закінчився шабашем диявола в Батурині.
— Так довго ти прожив? Хіба ти вічний? — побожний подив пойняв послушника.
— Людина живе багато разів, сину. Народженням не розпочинається, а смертю не закінчується лінія нашого життя.
Якби так було, то чому б я — без жодних докорів сумління — не замінив би свій край на інший — спокійніший і щасливіший? А не можу, бо саме тут, у злиденній Україні, я повторювався безліч разів, закарбовуючи своє повторення в пам’яті. Тільки зрадникам дається воля вибирати собі батьківщину, бо в них відібрана пам’ять. А я жив на своїй землі у князеві і смердові, в козакові й ізгоєві, я перевтілювався у зело, що росте тільки на Україні, у птаха, що з далеких світів повертається кожної весни на Дніпро, у фреску Софіївського собору, у леміш плуга фастівського посполитого, у мудру книгу печерського ченця. І тому, що жив у всіх цих іпостасях, я пам’ятаю радість подвигу і сором поразки, запах зела і журавлину тугу, півтони кольорів і народну мудрість — і все це моє, рідне. Лише відступник, якому мерзість душі заступає пам’ять, вважає, що він живе вперше, і через те, що не знає досвіду свого роду, не має любові ні до минулого, ні до сучасного, ні до майбутнього — лише до миттєвої користі.
— Ти цілий час говориш про минуле, сучасне тільки згадуєш з гіркотою, а про майбутнє мовчиш. Чому?
— У сучасності ми пристосовуємося до обставин, щоб вижити і мати змогу передати свій досвід у майбутнє. Виживаємо ми не завжди чисто, в сучасності нам важко збагнути, що є головне, а що другорядне, а тому вона для нас неприваблива. Майбутнє нам заслоняють віра і мрії, а тому воно не має реальних ознак. А минуле — пізнане, перевіяне на добро і зло, в ньому нам легко знайти живицю нашого духу. Тому в нас більше минулого, ніж сучасного і майбутнього. А втім…
Єпіфаній глянув на послушника: біля дверей у темряві маячіла його тінь, обличчя хлопця він не бачив і розмовляв сам із собою.
— Слухай, коли цікаво, — сказав, — а я вголос розтлумачу для себе самого те, що збагнув, проводячи незліченні дні в келії своєї змученої душі… Ти сказав, що я водно сиджу в цій ямі і мене тут завше застаєш. Може бути. Ми живемо у своєму часі разом з тобою і якщо переміщаємося, то теж укупі… Коли володієш часом, тобто пам’яттю у часі, то в шаленому його леті зливаєшся з ним. Таке злиття називається своєчасністю. Якщо ж своєчасністю не володієш, — станеш подібним до заїки, який встигає висловити свою думку тоді, коли його співрозмовник говорить уже про щось зовсім інше… Коли ж летиш із часом у парі, то є істина, яку запосяг, залишається своєчасно навіть тоді, коли ти фізично відстав, — вона стає надбанням того, хто тебе продовжує. Тим продовжувачем істини є ти сам, але з новим досвідом. І так без кінця. Ти ніколи не вмираєш, ти вічний — якщо не дав себе згубити непам’яттю серед ліліпутів. Я спитав якось Поважного Карлика: що ж було перед вами? Нічого не було, — відказав він мені, — ми перші… Бо вони не знають, що час не має ні початку, ні кінця. Час — це «є». Історія умовно лише ділиться на «було», «є» і «буде», усі ці категорії існують у єдиній площині безперервного життя народу, в якій кожен момент у категоріях «було» і «є» стає зародком для свого помноження у категорії «буде». Тому ми пов’язані з минулим настільки міцно, як із сучасністю, що на наших очах стає минулим. Кожен мент нашого життя — це вже історія, і коли ми втрачаємо її з пам’яті — стаємо ліліпутами, що не мають храму. Тільки пам’ятаючи минуле, можна прозріти майбутнє. А філософ, що прозрів майбутнє, стільки разів повторює своє життя, скільки разів його ідеї знадоблюються для сучасного діла. І вмирає, коли вони більш людям не потрібні.
Єпіфаній глянув на двері, потім на прічу — послушника в келії не було. Та чернець упевнився, що хлопчина таки приходив до нього: взяв з мосянжевої мисочки сочевицю і поклав собі до рота. Вона розплилася на язиці, мов манна, була смачною і поживною, скромна їжа додала Єпіфанієві сили й отухи, і він збагнув, забувши враз смак меншиковських пишних наїдків, що саме ця їжа потрібна для підтримання його фізичних і духовних сил — пожива рідної землі, подана не з панського столу, а рівним рівному.
Смак сочевиці повернув до нього той час, коли в келії поруч з ним сиділа Лебедиця й обіцяла повернутися до нього чистою душею після спокути.
— Коли настане кінець моїм митарствам? — прошепотів Єпіфаній, дивлячись на записаний дрібним письмом папір: видно, він не тільки думав, а й писав, осмислюючи свій час від хрещення русичів на Почайні до шабашу диявола в Батурині.
— Чому так поспішаєш? — почувся голос Лебедиці. — А може, історія твого народу — одна спокута, і виживає він у ній, усвідомлюючи повсякчас свої гріхи? А без спокути стане байдужим, без спокути перестане вдосконалюватися і усвідомлювати сам себе? Удосконалюватися розумом, витонченістю духу, гармонійністю? Адже життя людське — це сплата боргів за дивну радість зачаття… Ось ти за покуту пишеш. Яка ж мета твого писання?
— Хочу повернути народові минуле.
— Ми любимо більше мертвих, ніж живих. Ми втішаємося історією предків, їхніми героїчними діяннями і надолужуємо тим свою власну неміч, лінивство і страх у нинішньому дні. Ти так ревно описуєш минуле для того, щоб гордістю за колишню волю, якої не заслуговуєш сьогодні, виправдати своє животіння в неволі.
— Невже своїм риданням над знищеним ордою Храмом
