Українська література » Сучасна проза » Знедолені - Віктор Гюго

Знедолені - Віктор Гюго

Читаємо онлайн Знедолені - Віктор Гюго
пласкими нігтями.

Поруч неї лежала на підлозі розкрита книжка такого формату, як і на столі — можливо, інший том того самого роману.

На одному з ліжок сиділа, звісивши ноги, довготелеса бліда дівчина, що застигла, мов нежива, і, здавалось, нічого не чула, нічого не бачила.

Певне, то була молодша сестра тієї, яка заходила до Маріуса. На вигляд вона мала років одинадцять-дванадцять. Тільки добре придивившись, можна було помітити, що їй усі п’ятнадцять.

Вона належала до тієї хирлявої породи, яка довго затримується в розвитку, а тоді раптово виганяється в зріст і дозріває. Це на ґрунті бідності виростають такі людські бадилинки, що не мають ні дитинства, ні юності. У п’ятнадцять років вони видаються дванадцятирічними, в шістнадцять — двадцятирічними. Сьогодні вони малі дівчатка, а завтра — дорослі жінки. Вони наче перестрибують окремі періоди життя, щоб закінчити його якомога скоріше.

У кімнаті ніщо не нагадувало про працю: не було в ній ні верстата, ні прядки, ні інструмента. Тільки в одному з кутків лежало залізяччя сумнівного призначенця. Тут панували гнітючі лінощі, які свідчать про цілковитий розпач і віщують смерть.

Маріус якийсь час роздивлявся цю похмуру оселю, ще моторошнішу, ніж могила, бо в ній досі тріпотіло життя.

Чоловік замовк, жінка не озивалася, дівчина наче й не дихала. Тільки перо поскрипувало по паперу.

Так само пишучи, чоловік пробурчав:

— Падлюки! Усі вони мерзотники й падлюки!

— Заспокойся, любий, — сказала жінка зітхнувши. — Не переймайся. Ці людці не варті того, щоб ти їм писав, чоловіченьку.

Певно, та жінка колись любила свого чоловіка. Але в убогості, у щоденних взаємних докорах кохання поступово згасло, перетворилося на попіл. Але ласкаві слова, як це часто трапляється, виявилися довговічніші. Устами вона досі казала йому «любий», «чоловіченьку» і таке інше, хоч серце її мовчало.

Чоловік знову заходився писати.

7. Стратегія і тактика

З важким серцем Маріус уже хотів був спуститися зі свого імпровізованого спостережного пункту, коли його увагу привернув якийсь шум; це змусило його лишитися на місці.

Двері кімнати-горища розчинились.

На порозі з’явилася старша дочка.

Вона була взута у великі чоловічі черевики, заляпані багнюкою, і куталася в старий драний плащ.

— Він їде! — вигукнула дівчина, ледь перевівши дух.

Батько й мати обернулись до неї, молодша дочка не ворухнулась.

— Хто їде? — запитав батько.

— Отой пан!

— Філантроп?

— Авжеж.

— Ти впевнена?

— Цілком. Він їде у фіакрі.

— У фіакрі! Та це ж, мабуть, сам Ротшильд!

Батько підвівся з-за столу.

— Якщо він їде у фіакрі, то як тобі пощастило випередити його? Ти правильно назвала йому адресу? Ти сказала, що наші двері праворуч, останні по коридору? Ти його бачила в церкві, так? І віддала мій лист? Що він тобі сказав?

— Я увійшла до церкви й побачила його на звичному місці. Ну, вклоняюся шанобливо і подаю листа, він його прочитав і запитує: «Де ви мешкаєте, дитино?» — «Я проведу вас, ласкавий пане», — відповідаю. А він мені: «Ні, дайте вашу адресу, моя дочка дещо купить, я найму екіпаж і прибуду водночас із вами». Я назвала адресу. Почувши номер будинку, він наче здивувався і якусь мить вагався, а тоді каже: «Ну, гаразд. Я все одно приїду». Коли служба закінчилась, я бачила, як він вийшов із дочкою з церкви, й обоє сіли в фіакр. Звісно ж, я не забула сказати, що наші двері останні по коридору.

— А звідки ти знаєш, що він їде сюди?

— Щойно я бачила, як фіакр звернув із Малої Банкірської. Через те я й кинулася бігти чимдуж.

— А ти певна, що це той самий фіакр?

— Так, я ж запам’ятала номер.

— Ану скажи який?

— Чотириста сорок.

— Молодець, ти кмітлива дівчина.

Батько випростався. Його обличчя освітилося виразом торжества.

— Ти чуєш, жінко? — вигукнув він. — Зараз до нас з’явиться філантроп. Гаси вогонь.

Ошелешена мати не ворухнулась.

Тоді батько зі спритністю акробата схопив дзбан із надбитою шийкою, що стояв на полиці каміна, і хлюпнув водою на головешки.

— А ти розшматуй стілець! — наказав він молодшій дочці.

Та нічого не зрозуміла.

Батько схопив стілець і ударом підбора пробив напхане соломою сидіння. Витягши звідти ногу, він спитав у старшої дочки:

— Надворі холодно?

— Дуже холодно. І йде сніг.

Батько обернувся до молодшої, що сиділа на ліжку, під самим вікном, і гукнув їй громовим голосом:

— Ану, вставай, ледацюго! Розбий шибку!

Мала підхопилася з ліжка, тремтячи від холоду.

— Розбий шибку! — повторив батько.

Дівчинка стояла, нічого не розуміючи.

— Ти, бува, не оглухла? Я сказав, щоб ти розбила шибку!

Дівчинка покірливо звелася навшпиньки і вдарила кулачком по склу. Шибка з брязкотом розлетілась на друзки.

— Добре, — сказав батько.

І рішучий, зосереджений, він швидко окинув поглядом усі закутні горища — достоту генерал, що дає останні накази перед початком битви.

— Що ти хочеш робити, любий? — млявим голосом спитала мати.

— Лягай у ліжко! — звелів чоловік.

Голос його прозвучав так владно, що жінка скорилась і важко впала на постіль.

Тим часом у кутку почулося схлипування.

— Що там таке? — крикнув батько.

Молодша дочка, не виходячи з темного кутка, куди вона забилася, показала свій закривавлений кулачок. Розбиваючи шибку, вона поранилась. Дівчинка підійшла до матері, тихо плачучи.

Тепер уже мати зняла крик:

— Поглянь, чого ти накоїв! Це через тебе вона порізалась!

— Тим ліпше, — сказав чоловік. — Я так і хотів.

— Як тим ліпше? — вигукнула жінка.

— Тихо! — відповів голова родини. — Я скасовую свободу слова.

Він відірвав клапоть від жіночої сорочки, яка була в нього на тілі, й обмотав дівчинці закривавлену руку. Зробивши це, він задоволено глянув на роздерту сорочку.

– І сорочка має тепер якнайліпший вигляд, — сказав він.

Крізь розбиту шибку до кімнати вривався крижаний вітер. Проникаючи знадвору, над підлогою стелився білий туман. Видно було, як за вікном кружеляють сніжинки.

Батько розглянувся навколо, наче хотів переконатися, що нічого не забуто. Узявши старий совок, він присипав вологі головешки попелом, щоб їх зовсім не було видно.

Потім випростався, прихилився до каміна і сказав:

— Ну, тепер ми можемо прийняти нашого філантропа.

8. Промінь світла у гидкому кишлі

Старша дочка підійшла до батька і взяла його за руку.

— Помацай, як я змерзла, — сказала вона.

— Думаєш, я не змерз? — відповів він.

На мить у кімнаті запала тиша. Старша дочка з неуважним виразом зчищала грязюку з плаща, молодша схлипувала. Мати обхопила голову малої руками, цілувала її й тихо приказувала:

— Не плач, моє золотко, все буде гаразд. Не плач, а то розсердиш батька.

— Ні! — вигукнув батько. — Навпаки! Плач! Так треба! — І, обернувшись до своєї старшої, кинув:

Відгуки про книгу Знедолені - Віктор Гюго (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: