Знедолені - Віктор Гюго
— Усе, чого я попрошу?
— Так.
— Я вам дістану адресу.
Вона опустила голову, потім різко смикнула двері.
Вони зачинилися за нею.
Маріус упав на стілець, обхопив руками голову й поринув у роздуми, з яких його пробудив різкий Жондретів голос за стіною:
— Кажу тобі, я не помилився. Я впізнав його.
Ці загадкові слова вельми зацікавили Маріуса. Кого впізнав Жондрет? Пана Білого? Батька його «Урсули»? Невже Маріусові в такий несподіваний спосіб пощастить зараз довідатися про те, без чого йому й життя не миле?
Одним стрибком він опинився на комоді й припав оком до шпарки в стіні.
І він знову побачив Жондретів барліг.
12. На що Жондрет звелів витратити п’ятифранкову монету пана Білого
На вигляд там нічого не змінилося, тільки що жінка й дочки розгорнули пакет, принесений паном Білим, і понадягали панчохи та вовняні кофточки. Ліжка були накриті новими ковдрами.
Батько родини, мабуть, тільки-но увійшов. Він ще не відсапався. Дочки сиділи на підлозі біля каміна, старша перебинтовувала руку меншій. Жінка наче вгрузла у ліжко, на обличчі в неї застиг вираз тупого подиву. Жондрет міряв горище сягнистими кроками. Очі йому палахкотіли дивним вогнем.
— Невже справді? Ти певен? — розгублено озвалася жінка.
— Ще й як певен! Минуло вісім років, але я впізнав його! Відразу впізнав. Невже це тобі не впало у вічі?
— Ні.
— Але ж я тебе попередив: дивись уважно! Та сама постать, те саме обличчя, та й голос не змінився. Краще вдягнений, тільки й усього. Ну, старий шельмо, тепер ти в моїх руках!
Жондрет урвав свою мову й обернувся до дівчат:
– Ідіть-но прогуляйтесь обидві!
— З порізаною рукою? — пробелькотіла мати.
— На свіжому повітрі їй тільки полегшає, — сказав Жондрет.
Очевидно, з цим чоловіком не сперечалися. Дівчата вийшли.
Уже в дверях батько притримав старшу за лікоть.
— Рівно о п’ятій щоб ви були тут, — сказав він із притиском. — Обидві. Ви будете мені потрібні.
Маріус подвоїв увагу.
Залишившись наодинці з жінкою, Жондрет пройшовся двічі-тричі туди й сюди, потім різко спинився перед нею, схрестив на грудях руки й вигукнув:
— А хочеш, я скажу тобі одну річ? Ота панна…
— Ну-ну? — підхопилася жінка. — До чого тут панна?
Маріус не сумнівався: говорили про неї. Він слухав із гарячковою тривогою. Наче все його життя залежало від того, що він зараз почує.
Але Маріус не почув нічого, бо Жондрет нахилився до жінки й заговорив пошепки. Потім випростався й голосно закінчив:
— Це вона!
— Ота? — перепитала жінка.
— Ота сама! — підтвердив чоловік.
Неможливо передати вираз, з яким жінка вимовила слово «ота». У її голосі прозвучав подив, гнів, люта ненависть. Досить було кількох слів, мовлених їй на вухо чоловіком, і ця здоровенна млява баба пробудилась і з огидної стала жахливою.
— Не може бути! — вигукнула вона. — Як подумаю, що мої дочки ходять босі й не мають чого вдягти! А тут оксамитовий капелюшок, атласна шубка, полуботки і все, що треба! Франків на двісті добра! Ні, ти помилився. Адже та була бридка, а ця непогана.
— А я кажу тобі — це вона. Сама переконаєшся.
Почувши таке категоричне твердження, тітка Жондрет підвела свою червону пику і з якимсь бридким виразом витріщилась у стелю. В ту мить вона здалася Маріусові навіть страшнішою, ніж її чоловік. Це була свиня з поглядом тигриці.
— То ота краля мальована, що з жалістю дивилась на моїх дочок, і є та сама жебрачка! — люто просичала вона. — О, я б її на шматки роздерла, я її затоптала б!
Вона стрибнула з ліжка і якусь мить стояла на ногах, розкуйовджена, з роздутими ніздрями, з роззявленим ротом і зціпленими кулаками. Потім важко гепнулася на ліжко. Чоловік ходив по кімнаті, не звертаючи уваги на дружину.
Раптом він знову зупинився перед нею.
— А хочеш, я тобі скажу ще дещо?
— Що? — спитала вона.
— А те, що я тепер багатий, — коротко відповів чоловік.
Жінка глянула на нього, як на божевільного. А він провадив:
— Слухай мене уважно. Він у мене в руках, той товстосум. Усе залагоджено. Я бачився з надійними людьми. Він прийде сюди о шостій. Принесе шістдесят франків, мерзотник! Ти ж чула, як я йому голову заморочив? Мовляв, завтра четверте лютого, останній термін… А він, йолоп, усьому повірив! Отже, він з’явиться о шостій. О цій годині сусід ходить обідати. Матуся Бюргон піде в місто мити посуд. У домі не залишиться нікого. Сусід не повертається раніше одинадцятої. Дівчата вартуватимуть на вулиці. Ти допоможеш нам. Він із нами розквитається.
— А як не розквитається? — запитала жінка.
— Тоді ми з ним розквитаємося, — мовив Жондрет, черкнувши себе пальцем по горлу.
І він засміявся.
Це вперше Маріус почув, як Жондрет сміється. Від його холодного й тихого сміху мороз ішов поза шкірою.
Жондрет відкрив стінну шафку біля каміна, дістав звідти старого кашкета й надів собі на голову, спершу обтрусивши його.
— А зараз я піду, — сказав він. — Треба де з ким побачитись.
Якусь мить він стояв, мовби замислений, заклавши руки в кишені, а тоді вигукнув:
— А добре все-таки, що він мене не впізнав! Якби впізнав, то вдруге не з’явився б, і ми б випустили його з рук. Це борода мене врятувала. Моя романтична борідка!
Жондрет засміявся. Потім підійшов до вікна.
— Ну й собача погода! — Він загорнув поли редингота й додав: — Ця шкура трохи завелика для мене. Ну та байдуже — старий пройдисвіт дуже до речі залишив її нам. Без неї я не зміг би вийти на вулицю, і все зірвалося б! Від яких дрібниць іноді залежить успіх великої справи!
І, насунувши на очі кашкета, вийшов.
Та за мить у двері просунулося його хиже й розумне обличчя:
— Я й забув, — сказав він. — Наготуй жаровню з вугіллям.
І кинув жінці у фартух п’ятифранкову монету, яку залишив «благодійник».
— Жаровню з вугіллям? — перепитала тітка Жондрет.
— Атож.
— Скільки мірок вугілля купити?
— Дві з верхом.
— Це обійдеться в тридцять су. На решту я куплю чогось на обід.
— К бісу обід!
— Чому?
— Бо я теж дещо маю купити. У крамниці залізних виробів.
– І скільки тобі знадобиться грошей на твої покупки?
— Два з половиною — три франки.
— Небагато лишається на обід.
— Сьогодні не до їдла. Є справи важливіші.
— Як знаєш, любий.
Жондрет зачинив за собою двері, й Маріус почув, як віддаляються його кроки коридором і по сходах.
На дзвіниці Сен-Медар пробило першу годину.
13. Якщо двоє сходяться в безлюдному місці, то не для того, щоб читати «Отченаш»
Попри свою мрійливу