Знедолені - Віктор Гюго

Ніякої адреси біля підпису не було. Маріус подумав, що знайде її в другому листі, заадресованому так: «Ласкавій пані графині де Монверне, вулиця Кассет, будинок № 9».

Ось що Маріус там прочитав:

«Ласкава пані графиня!

Звиртається до вас нищаслива мати шістьох дітей, найменшому з яких тільки вісім місяців. Я захворіла після останніх пологів, покинута чоловіком ось уже п’ять місяців, ни маю жодних засобів до життя і пирибуваю в жахливій убогості.

Спадіваючись на милосердя ласкавої пані графині, з глибокою повагою.

Тітка Балізар».

Маріус розгорнув третього листа:

«Панові Пабуржо, виборцеві, власнику оптової торгівлі плетеними виробами, що на розі вулиць Сен-Дені і О-Фер.

Я асмілюся звирнутися до вас із цим листом у спадіванні дорогоцінної милості вашого співчуття до літиратора, який послав свою драму для пастановки в тиатр. Сюжет п’єси — історичний, а місце дії Овернь за часів Імперії. Мова твору дуже природна, лаконічна й не позбавлена художньої краси. У чотирьох місцях дії мають бути проспівані куплети. У размаїтті характерів змішується камічне, сирйозне й нисподіване, легкий сирпанок романтизму окутує інтригу, яка крізь плетиво таємничих подій, крізь карколомні пирипетії раптово знаходить свою розв’язку на тлі нисподіваних і блискучих сцен.

Маєю галавною метою було задовольнити вимоги нашого сучасника, іншими словами, дагодити моді — цьому капризному флюгеру, що павертається під найменшим подувом вітру.

Та низважаючи на високі пириваги своєї п’єси, я боюся, що внаслідок заздрощів із боку привілийованих авторів, моє творіння не побачить сцени, бо мені добре відомо, як важко доводиться новачкам у тиатрі.

Пане Пабуржо, ваша висока рипутація ревного покровителя красного письменства надає мені сміливості послати до вас свою доньку, яка разповість Вам про нистерпні умови, в яких ми живемо, ни маючи ні хліба, ні палива на зиму. Звиртаючись до вас із уклінним проханням дозволити мені присвятити Вам і цю свою драму і всі наступні, які вийдуть з-під мого пера, я хочу давести цим, яка висока для мене честь пирибувати під Вашим заступництвом і прикрашати свої твори Вашим ім’ям. Якщо ви зволите вшанувати мене бодай найскромнішим підношенням, я відразу почну складати вірша, щоб належно віддячити Вам своїм талантом. Я докладу всіх зусиль, щоб довести цього вірша до найвищої дасканалості, і його буде надіслано Вам ще до того, як він з’явиться надрукованим перед драмою і буде продикламований зі сцени.

Моє шанобливе вітання панові й пані Пабуржо.

Жанфло, літиратор.

P. S. Дайте хоч сорок су!

Пробачте, що пасилаю дочку, а не з’являюся власною Пирсоною, але сумний стан мого одягу, на жаль, ни дозволяє мені вийти на люди…»

Нарешті Маріус розгорнув і четвертого листа з адресою: «Панові благодійнику з церкви Сен-Жак-дю-О-Па», там були такі рядки:

«Вильмишановний благодійнику!

Якщо ви зволите піти з моєю дочкою, Ви побачите жахливі злидні, а я покажу вам свої документи.

Ознайомившись із цими паперами, ваша виликодушність ниодмінно зворушиться доброзичливою прихильністю, бо справжнім філософам властиві високі душевні пориви.

Ви маєте жалість у серці, і Ви зрозумієте, що тільки жорстока скрута і прагниння бодай трохи полегшити свою долю змушує нас звиртатися за підтвердженням своєї вбогості до властей, як начебто нам не дозволено без цього страждати в нивідомості, чикаючи, поки нам прийдуть на допомогу. Доля надто нисправедлива до одних і надто поблажлива і прихильна до інших.

У чиканні на ваш візит або вашу пажертву, якщо ви зволите вшанувати нас оними, прийміть мої найщиріші запевнення у глибокій повазі, з якою я маю честь бути вашим покірним і відданим слугою,

П. Фабанту, драматичний актор».

Прочитавши всі чотири листи, Маріус, як і раніше, перебував у цілковитому невіданні.

По-перше, біля жодного підпису не було адреси.

Листи начебто належали чотирьом різним особам: донові Альваресу, тітці Балізар, поетові Жанфло і акторові Фабанту, — але дивувало те, що всі вони були написані одним почерком і на однаковому пожовклому папері. Від усіх чотирьох листів смерділо дешевим тютюном, і в них повторювалися одні й ті самі орфографічні помилки, причому літератор Жанфло анітрохи не переважав у знанні правопису іспанського капітана.

Намагатися відгадати цю маленьку таємницю було марною справою. Ніщо, власне, не свідчило про те, що листи належали дівчатам, яких Маріус зустрів на бульварі.

Маріус вирішив, що ці клапті паперу не мають ніякої вартості й не потрібні нікому. Він поклав їх назад у конверт, кинув усе в куток і ліг спати.

О сьомій ранку, коли він уже прокинувся, поснідав і пробував узятися до роботи, хтось тихо постукав у його двері.

Не маючи нічого цінного, Маріус замикав двері тільки тоді, коли в нього була термінова робота. А йдучи з дому, він завжди лишав ключ у замковій шпарці. «Вас обікрадуть», — казала йому тітка Бурчуха. «А що в мене можна вкрасти?» — відповідав Маріус. Та одного дня, на превелику радість тітки Бурчухи, у нього таки вкрали старі чоботи.

У двері постукали вдруге, так само тихо.

— Заходьте, — сказав Маріус.

Двері відчинилися.

— Чого вам, тітко Бурчухо? — спитав Маріус, не відриваючи погляду від книжок і рукописів, які розіклав на столі.

— Пробачте… — відповів незнайомий голос.

Це був глухий, надтріснутий, хрипкий і здушений голос старого п’яниці.

Маріус обернувся й побачив у дверях дівчину.

4. Троянда в злиднях

У тьмяному світлі, що падало з віконця мансарди, за яким уже розвиднялося, стояло виснажене, худе й жалюгідне створіння в одній сорочці та спідниці просто на голому, закоцюблому від холоду тілі, зі шворкою замість пояса і зі шворкою у волоссі. Гострі лопатки, що випинали з-під сорочки, безкровне й бліде обличчя, землисті ключиці, почервонілі руки, напіврозтулений рот, у якому вже бракувало кількох зубів, бляклі, але хитрі й зухвалі очі, недорозвинені форми малої дівчинки і погляд розпусної баби. Тобто це було одне із тих слабких і водночас бридких створінь, на які не можна дивитись без страху й жалості.

Маріус підвівся й, остовпівши, втупив погляд у цю істоту, таку схожу на привид із кошмарного сну.

Особливо вражало те, що дівчина не вродилась бридкою. Десь у дитинстві вона, певно, була навіть гарненька. Приваба юності ще й тепер змагалася з гидкою завчасною старістю, наслідком убогого й розпусного життя. Рештки вроди згасали на цьому шістнадцятирічному обличчі, як на світанні зимового дня гасне бліде сонце, огорнуте чорними хмарами.

Маріусові здалося, ніби він уже десь бачив це обличчя.

— Чого вам треба, панно? — запитав він.

— У мене для вас лист, пане Маріус, — відповіла дівчина тим самим голосом п’яного каторжника.

Звідки вона знає, як його звуть?

Дівчина