Знедолені - Віктор Гюго

У руці вона справді тримала листа, якого подала Маріусові.

Розпечатуючи листа, Маріус помітив, що величезна облатка була ще волога. Отже, лист не міг прийти дуже здалеку.

Ось що він прочитав:

«Мій люб’язний юний сусіде!

Мені стало відомо про ваш добрий вчинок, що півроку тому ви заплатили за мене комірне. Нихай вас благословить Господь, юначе. Моя старша дочка розповість вам, що вже два дні, як ми ни мали й ріски в роті, а нас четверо, і моя дружина хвора. Якщо внутрішнє відчуття мене не обманює, то я маю підстави спадіватися, що ваше виликодушне серце зворушиться і навіє вам бажання зарадити нашій скруті, вділивши нам дещицю від щидрот ваших.

Лишаюся з глибокою пошаною, з якою і належить бути до благодійників людства.

Жондрет

Р. S. Моя дочка чикатиме ваших розпоряджень, ласкавий пане Маріус».

Цей лист несподівано прояснив таємницю, що бентежила Маріуса з учорашнього вечора. Він прийшов звідти, звідки й чотири інші. Той самий почерк, той самий стиль, ті самі помилки, той самий папір, той самий сморід тютюну.

Було п’ять послань, п’ять різних історій, п’ять прізвищ, п’ять підписів, а за всім цим стояв один чоловік. Іспанський капітан дон Альварес, бідолашна тітка Балізар, літератор Жанфло, колишній актор Фабанту, — усі четверо мали прізвище Жондрет, якщо Жондрет і справді звався Жондретом.

Тепер Маріус зрозумів, що його сусід, опинившись у крайніх злиднях, став зловживати людською добротою, й роздобувши кілька адрес, писав листи під вигаданими прізвищами різним особам, яких вважав багатими і здатними на милосердні вчинки, а своїм дочкам доручав розносити ці листи. Згадавши, як вони вчора втікали, як перемовлялися злодійським жаргоном, Маріус зрозумів, що ці нещасні створіння займалися ще невідомо якими темними ділами.

Тимчасом як Маріус дивився на гостю здивованим і співчутливим поглядом, вона зухвало розгулювала по його мансарді. Часом її подерта сорочка сповзала майже до пояса, оголюючи тіло, але дівчину це анітрохи не бентежило. Вона переставляла стільці, перекладала на комоді туалетні речі, торкалася до Маріусової одежі, зазирала в усі кутки.

— Ого, ви маєте дзеркало!

Вона весело наспівувала уривки з водевілів, яким її хрипкий і грубий голос надавав зловісного відтінку. Але під цією зухвалістю ховалася ніяковість. Нахабство іноді приховує сором.

Сумно було дивитись, як вона пурхає отак по кімнаті, наче пташка з перебитим крилом. Відчувалося, що за інших умов життя й виховання весела поведінка цієї дівчини могла б здаватися милою і чарівною.

— О, книжки! — вигукнула дівчина, підійшовши до столу, і її тьмяні очі зблиснули. — А я вмію читати, — сказала вона, і в її голосі прозвучала гордість, що їй теж є чим похвалитися, — до цього не байдужа жодна людська істота.

Вона схопила розкриту книжку, яка лежала на столі, й досить упевнено прочитала:

— «…генерал Бодюен дістав наказ захопити силами п’ятьох батальйонів своєї бригади замок Угомон, який посеред рівнини Ватерлоо… стоїть» — А, Ватерлоо! — вигукнула дівчина. — Я про це знаю. Там колись була битва з англійцями, і мій батько брав у ній участь.

Вона поклала книжку, взяла перо й вигукнула:

– І писати я вмію!

Умочивши перо в чорнило, вона обернулась до Маріуса:

— Хочете, я вам щось напишу?

Перш ніж він устиг відповісти, гостя вже написала на чистому аркуші, який лежав на столі: «Лягаві прийшли».

— Помилок нема, можете перевірити, — сказала вона, поклавши перо. — Ми з сестрою дістали освіту. Ми не завжди були такими, як тепер…

Потім вона глянула на Маріуса дивним поглядом і мовила:

— А знаєте, пане Маріус, ви дуже вродливий хлопець!

Дівчина підійшла до нього і поклала руку йому на плече.

— Ви на мене не звертали уваги, але я вас знаю, пане Маріус. Я не раз зустрічала вас тут на сходах, а ще я бачила, як ви заходили до старого на ім’я Мабеф, що живе в селі Аустерліц. Я іноді там прогулююсь. А розкуйовджене волосся вам дуже личить.

Вона намагалася говорити лагідним голосом, але нічого, крім пошепту, в неї не виходило. Частина слів узагалі губилася на півдорозі між горлом і губами, мов звуки на роялі, в якому бракує клавішів.

Маріус відступив, намагаючись не відштовхувати її.

— У мене тут пакет, — сказав він своїм звичайним холодним тоном. — Мені здається, панно, він належить вам. Візьміть, будь ласка.

І подав їй конверт із чотирма листами.

Дівчина сплеснула в долоні й вигукнула:

— А ми ж його де тільки не шукали!

Потім схопила і розкрила конверт, вигукуючи:

— Господи, то це ви знайшли його? На бульварі, правда? Мабуть, він випав, коли ми втікали. Щоб батько нас не побив, ми сказали йому, що рознесли листи, але всюди нам показали дулю. А як ви довідалися, що ці листи належать мені? А, з почерку! То це ми на вас наштовхнулись учора ввечері!

Тим часом вона розгорнула листа, адресованого «Панові благодійнику з церкви Сен-Жак-дю-О-Па».

— А! — сказала вона. — Це для того старого, що ходить до меси. Мабуть, він уже там. Віднесу йому листа, може, він дасть нам грошей на сніданок. — Дівчина засміялась і додала: — А ви знаєте, що буде, як ми сьогодні поснідаємо? Це означатиме, що ми з’їмо позавчорашній сніданок, позавчорашній обід, учорашній сніданок, учорашній обід — і все за один раз!

Слова дівчини нагадали Маріусові про мету її приходу.

Він понишпорив у кишені камізельки, але не знайшов там нічого.

Дівчина говорила далі, з таким виглядом, ніби забула, що Маріус поруч:

– Іноді я виходжу ввечері й не повертаюсь до ранку. Перш ніж оселитися тут, ми жили під мостом. Була зима, й ми тулились одне до одного, щоб не замерзнути, й моя менша сестричка плакала. Як сумно біля води! Коли мені хотілося втопитись, я казала собі: «Ні, вода така холодна!» Коли мені заманеться, я ходжу собі одна, а сплю в канавах…

Обнишпоривши свої кишені, Маріус назбирав п’ять франків шістнадцять су — то були всі його заощадження. «Сьогодні є на що пообідати, — подумав він. — А завтра видно буде». І Маріус залишив собі шістнадцять су, а п’ять франків дав дівчині.

Вона схопила монету й радісно вигукнула:

— Оце добре! От і нам засвітило сонце!

Гостя підтягла сорочку на плечі, вклонилася Маріусові, приязно помахала йому рукою і попрямувала до дверей зі словами:

— До побачення, добродію. Піду до свого старого.

Виходячи, вона помітила на комоді засохлу й запліснявілу