Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура
Того пам’ятного ранку до кобиздохівського голови Рохманчука приїхали в гості братова з сімейством. Чому вирішили накрити не в хаті, було три причини. Третя - хоч і весна, але вже спекотно. Друга - голова небезпідставно побоювався, що емгебешний опер Сученков настукає на нього в район: мовляв, люди в полі, а Рохманчук зранку п’янку влаштував. А перша, головна причина - слід було тримати на оці клятих авіаторів. Бо ці недороблені чкалови напередодні підживлювали озимі на такому бриючому польоті, що вихором від гвинта повиривало сходи. Поголили!
Ось чому «поляну» вирішили накрити там, де сходилися три окраси місцевої природи - річка Кобиздошка, ліс і зелені вруна поля. Посідали, розгорнули трофейну плащ-палатку, розклали закусь, відкоркували заткнуту кукурудзяним качаном пляшку з-під французького шампанського (від німців лишилася), налили, почаркувалися - точніше, постаканилися - вихилили, простягли руки до смаженого-вареного-печеного… і в цю мить густий шар дусту з неба акуратно накрив і всю компанію, і скатертину, і головне - закусь! Льотчики потім усе на вітер звернули, а насправді, харцизяка, просто хотів роздивитися, що там під лісосмугою робиться. Не інакше, як на запах потягло.
Дядько Рохманчук, природно, від такого нахабства і стакана незакушеного самогону дещо озвірів. А озвірівши, вхопив пляшку і помарширував просто по зелених рядочках назустріч отим дурням з крильцями, котрі літати по-людському не навчилися. А хлопці замість «по газам - і драла» розвернулися і пішли на друге коло. Та ще й на бриючому, щоб краще роздивитись. Один навіть рукою став махати, мовляв, привіт! Голова, якому пекли злість, дуст і незакушена самогонка, пішов у лобову атаку. Не цілячись, жбурнув назустріч літаку пляшку і… сталося. Посудина чисто випадково втрапила у гвинт «кукурузника». Полетіли друзки, машина пчихнула і майже сторчака врізалась у землю, задерши хвіст у небесну блакить. На щастя, висота була мізерна, а ґрунт ще не затвердів.
Авіатори, витираючи рукавами криваві соплі, повискакували з погнутих кабінок і довго з криками та погрозами ганялися за головою Рохманчуком по всьому лану: від річки і до сусіднього, за шість кілометрів села Кабатня. Потомившись, зійшлися на межі і почали переговори. Тривали вони до вечора, спочатку на повітрі, а як стемніло, то в головиній хаті. Рохманчучка, бідкаючись: «В усіх чоловіки, як чоловіки, чужі літаки збивають, а мій - свого…», збігала у погріб по торішні, але ще тверденькі квашені огірочки. Братова допомогла відловити зозулясту курку, яка вже не неслася, і підсмажила її на олтар взаєморозуміння. Авіатори розпакували ензе… а коли видряпався на небо місяць, з Рохманчукової господи залунало могутнє: «І ти швагер, і я швагер, оба ми швагери…» Помирилися.
Укладений тої ночі пакт свято дотримувався і в наступні роки. Авіатори ловили рибу в Кобиздошці, а коли не клювало - катали на літаку дівчат. Часом і головиху в область - до універмагу і назад - підкидали. А дуст тихцем закопували у найглухішому лісному байраку. Згодом баба Кашпро додумалася його до самогону досипати. Щоправда, лише на експорт. Прижилося і здобуло розголос. Бо цей коктейль діяв приблизно так: спочатку у вас у шлунку вибухала граната, потім на голову падала стеля. А коли ви намагалися виповзти з-під неіснуючих уламків, з’ясовувалося, що у вас на додачу відняло ноги. «Кобиздохівську фірмову з дустом» можна і сьогодні купити в моєму селі на спецзамовлення. Отого паскудства - маю на увазі дуст - давніх запасів у байраку вистачить. Був би попит.
У районі довго дивувалися: що то у них за довгоносик, якого ніде ніяка хімія не бере. Окрім, як у кобиздохівців. Вони найбільше солодкого кореня щоосені здавали. Але хитрий голова Рохманчук і його наступники язика за зубами тримали міцно.
Чималенько років минуло. І от, влітку дев’яносто четвертого року ми з Лапікурихою у своїх справах втрапили до симпатичного зеленого містечка на Хмельниччині. Спільного з Кобиздохівкою в історії містечка було чимало. Взяти хоча б графа, мало не родича того шляхтича, якого кінь хвицьнув. Він так гучно весь свій «майонток» проциндрив, що йому навіть пам’ятник поставили: сидить, бідолаха, в самих дірявих кальсонах і журиться. Життя, мовляв, таке коротке, а спокуси такі солодкі.
Так от, у тому містечку познайомилися ми з начальником ПМК. І в його конторці, за свіжиною та доброю чаркою почали з’ясовувати, де чиї корені. Прізвище у дядька - Дзюнь, а у нас, кілометрів за десять від Кобиздохівки, село Дзюньків.
- Усе правильно, - каже Дзюнь, - я не тільки ваш земляк. Я й Кобиздохівку добре знаю. Я там після війни працював у сільгоспавіації. На «кукурузнику».
Ну, працював, то й працював. Я вже хотів на інше розмову повернути, але тут прокинулися непересічні здібності до дедукції у Лапікурихи - вони вже не раз отак прокидалися і неспроста. А я навіть колись радив їй писати детективні повісті під псевдонімом Агафія Христич. Пропадає ж талант!
Так от, глянула Лапікуриха на Дзюня, прикинула, скільки йому років - і так, наче між іншим, питає:
- То це ви зовсім молодим тоді були?
- Одразу після училища, - каже Дзюнь і пропонує випити за молодість. А Лапікуриха йому:
- А до речі, шановний, то не вашого літака голова Рохманчук пляшкою збив?
Хміль із Дзюня вилетів, як корок із пляшки справжнього французького шампанського. Він густо почервонів, а потім сказав жалібно:
- Та хай йому грець, вашому Рохманчуку. Я через нього з авіації мусив піти. Засміяли!
У цієї історії хороший фінал. Ми зі свого боку не розповіли нікому про прикрий епізод із біографії Дзюня, а місцеве населення, в свою чергу, через місяць обрало його мером уже в першому турі.
Незапланований відступ
З роками мені
