Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура

дедалі частіше сниться Кобиздохівка, рідне моє село над прадавньою річечкою з такою ж смішною назвою, сниться, як рано-вранці виходжу я з дідової хати, що навпроти базару. Ох і ярмарки ж колись гуляли у Кобиздохівці! Може, трохи менші, ніж у Сорочинцях, але вже точно більші, ніж у Голтві. Бо приїздили на них з товарами не тільки з сусідніх районів чи областей, а й з самої, як казали люди, «Западньої». В неділю тут вирує торг, а сьогодні величезний базарний майдан порожній, тільки шматки туману по кутках дотлівають.

Я йду вулицею босоніж, прохолодний пил з-поміж пальців фонтанчиками випорскує. Минаю дерев’яну церкву, в якій хреста збили ще у колективізацію і тепер зерно сушать, проходжу повз стару школу. Вона, щоправда, не стара, а нова, перед самою війною будували. Та відтоді, як після війни дітей почали вчити ще й у колишньому графському палаці, то стала вона старою не за віком будівлі, а за статусом. Зараз тут гуртожиток автошколи, яка влітку працює. Попри ранню пору на лавочці під вікном сидять троє курсантів з гармошками. Чекають, доки їхній товариш на прізвисько «Смерть бабам» вилізе з вікна кімнати комендантші. Тоді вони йому заграють туш, а комендантша, дебела жіночка у вишитій нічній сорочці з рукавами обіллє їх водою з відра. Трохи далі двоє смішних дівчаток - дочки директора Мазура - корову в череду вигонять. Ми постоїмо трохи, посміємося…

Дівчата Мазурові помруть одна за одною від сухот, ледь сягнувши повноліття. Це їм так відгукнеться забутий і ніколи офіційно не визнаний голод сорок сьомого року, після якого у Кобиздохівці не вистачило землі на цвинтарі. Але то вже поза моїм сном, то дійсність. А уві сні я піду далі, туди, де вулиця повільно спускається до верхнього ставка. Десь там, у вербах дядько Полікар з ночі пішов «на рибу». Я йому сніданок несу. Він нічого не піймає, як завжди. І повернувшись додому, знову почне писати до Верховної Ради СРСР, щоб йому дали персональну пенсію за заслуги перед революцією. Дядько у нас трохи несповна розуму, але зовсім трохи. Нікого не ображає, все по хазяйству робить. Не курить, не п’є, дітей любить. Своїх у нього з тіткою Ксенею немає, маленькими померли. Від того голоду, про який старші лише пошепки згадували, та й то озираючись. У тридцять третьому. Мій батько якось прохопився, що того року він, шкільний піонервожатий і дядько Полікар, рахівник, одержали рознарядку з району: їздити безтаркою (це віз такий з високими бортами для зерна) по селу, збирати померлих від голоду і звозити до спільної ями на цвинтарі. Щоранку інструктор з райкому попереджав:

- Ви ж дивіться, коней не перевантажуйте, вони для нас найцінніші.

І вже аж за часів незалежності, однак, все ще рефлекторно озираючись, батько повідав нам із Лапікурихою ще одну страшну кобиздохівську таємницю 1933-го року.

Земляки мої - люди терплячі. Дуже терплячі. Навіть занадто. Мовчали, коли чекісти разом із сільськими голодранцями вигребли у них увесь хліб до зернятка. Мовчали, коли навіжені „буксирщики” - так чомусь себе ота сільська голота з комнезаму називала - ікони об коліна трощили. Мовчали, коли їм спеціально всі долівки в хаті перекопували - начебто у пошуках прихованого зерна. Але коли у породіть від голоду пропало молоко і почали вмирати немовлята, тут наші жіночки і вибухнули. Похапали в руки, хто що бачив - вила, рогачі, просто кілки з тину - і пішли штурмом на повітком. Хоч і люті були на власть, але все ж таки людського не стратили. Замість повбивати тих харцизяк, надавали їм стусанів і замкнули у погребі. А потім підняли своїх чоловіків… та власне, всіх, хто ще міг ходити. І рушили на райцентр. Страшний то був похід. Страшний настільки, що вся місцева міліція позабігала світ за очі, а за ними і партєйці з виконкомівськими, і все-все начальство. Навіть начальник пошти.

Не заставши нікого в районі, рушили повстанці у напрямку станції Погребище. а по дорозі на них уже чекали. Ні, не зі зброєю. Поки що. Якісь великі цабе умовили таки людей заспокоїтися, нікуди не йти, сісти й перепочити. Бо з Києва, мовляв, уже їде комісія, котра все розслідує, всім раду дасть, а винних покарає з усією суворістю радянського закону.

А люди на той момент уже кілометрів зо двадцять відмахали, та ще й по спеці, та ще й голодом виснажені всі… Повірили. Оті парламентери відвели їх в улоговину, десь так за кілометр від соші. Там усі не те що посідали - попадали. І стали чекати.

Дочекалися. Пригнала влада з Козятина бронепоїзд і вдарила з гармат по тій улоговинці. Спочатку шрапнеллю, аби жоден повстанець не вирвався, а вже потім фугасами переорали. Отак і прийшов кінець і тому повстанню, і добрячій половині кобиздохівського люду. Страшний кінець - без панахиди, без могил і без хрестів.

Це вже зараз нам деякі розумники - і закордонні, і свої власні - дорікають: не так уже вам, українцям, при тій радянській владі жилося, раз ви її терпіли без усякого спротиву. А я, коли це чую, моїх земляків згадую, хай земля їм буде пухом у тій улоговині.

От, знову мене не туди повело. Я ж сплю, у мене смішний сон про хороше і кумедне. Як колись дядько Полікар таки наважився відіслати свою петицію до Москви. Загалом - він їх рвав щоразу, коли дописував, а цю чомусь надіслав. Петицію завернули в область, а з області в район. Викликали не дядька, а бабусю Наталю Артемівну, дядькову тещу. Як справжній кобиздохівський зять, Полікар тещу поважав - на другому місці після Бога. Тому й посилався на неї в петиції, як на головного свідка його величезних революційних заслуг перед комуністичною партією, радянською державою і рідною Кобиздохівкою.

Бабусю прийняли ввічливо і спитали, чи то правда, що у період розкуркулення якийсь класовий ворог вночі з-за року стріляв з револьвера системи «наган» у її зятя. Бабуся довго сміялася, витираючи очі краєчком чорної хустки, а потім сказала:

- Ви вже вибачте йому, люди добрі. Воно у нас, в Кобиздохівці, завжди трохи пришелепувате було. Вже й не знаю, що в ньому моя Ксеня знайшла. До неї бухгалтер з заводу сватався, а вона за оцього от