Українська література » Сучасна проза » Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура

Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура

Читаємо онлайн Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура
вийшла.

Наталі Артемівні делікатно нагадали, що йдеться все ж таки не про те, хто за кого вийшов, а хто в кого стріляв. І вона з усією безпосередністю пояснила:

- То, видно, хтось, звиняйте на слові, за рогом перднув, а воно таке на себе подумало.

Треба сказати, що районне начальство до поради мудрої тещі прислухалося. З одного боку - зять Полікар омріяну пенсію таки отримав, чим дуже пишався. Бо пенсія на селі тоді була ще більшою рідкістю, аніж власний велосипед. І до Москви, до речі, справно відповіли, що, мовляв, скаргу розглянули, заходів вжили, пенсію призначили. От тільки не вказали, яку. А весь секрет був у тому, що бідний зять за всі свої заслуги перед революцією заробив так звану „статтю три-бе” з пенсійного законодавства. Себто, цитую, „…за станом здоров’я, викликаним хронічним психічним захворюванням”.

Зять Полікар, як не дивно, на цю суттєву обставину не нарікав. Головне ж - пенсія! І отут слід сказати, що хитрість районного начальства за якийсь час йому самому боком вийшла. Бо коли в колгоспі розкрилася така розтрата, що вже аж ніяк кінці в воду не сховаєш, то крайнім вирішили зробити рахівника - якраз дядька Полікара. На що слідчий з області їм так сказав:

- Все, що ви можете зробити - так це поїхати у Кобиздохівку і там привселюдно…

Районне начальство вуха нашорошило, і вже ладне було машину викликати, як слідчий закінчив:

- Привселюдно поцілувати рахівника в дупу. У нього ж інвалідність по статті „три-бе”. Повна непідсудність! Тому - сушіть сухарі для себе. Для початку - за халатність, а там видно буде.

Ну, от і все. Я нарешті дістався ставка і вже чути з очеретів тужні нарікання дядька Полікара і на своє куце рибальське щастя, і взагалі - на суцільне, як казали у нас у Кобиздохівці, невезіння. І сон мій наближається до кінця.

Дядько Полікар невдовзі після тої риболовлі поховає свою тьотю Ксеню, яка згоріла від раку так же стрімко, як і жила: десь за півтора місяці. За якийсь час слідом за своєю дочкою одійшла його теща, Наталя Артемівна, моя бабуся. І у величезній хаті залишиться самотній зять Полікар.

Він ненадовго переживе свою принципову тещу. Перед смертю проситиме, аби нічого не казали швагрові Павлуші та його Марусі:

- Вони ж люди серйозні, зайняті! Нащо їх відволікати… Я вже якось сам помру.

Все! Закінчився сон, а з ним - мій непередбачений ностальгічний відступ.


Щодо внеску Кобиздохівки у реформу збройних сил

Заради об’єктивності слід зазначити, що і в мирний час на кобиздохівських вулицях не те що постріли - вибухи гриміли. І не тільки на обійсті дядька Пічкура. Траплялись у кобиздохівських хроніках випадки значно серйозніші.

Якогось літа, вже за Брежнєва, до Кобиздохівського лісу приїхали воєнні. Покрутилися, політали на вертольоті, переполохавши всіх курей, і зникли собі геть, залишивши, одначе, на лісовій дорозі смугастого шламбона, а коло нього великого намета з кількома солдатиками і молоденьким прапорщиком. Вони й завертали всіх кобиздохівців од лісу, оголосивши, що це тепер «запрєтна зона».

Всілякі там шламбони кобиздохівців не дуже лякали. Коли вже їхні баби без паспортів аж до Норвезького королівства дочалапали, то що вже їм дістатися рідного лісу. Спантеличила перспектива - чи не зробить армія чого-небудь з грибами. Бо гриби, щоб ви знали, були другою статтею кобиздохівського експорту після славетної цибулі.

Гриби є суто чоловіча справа. Кожної осені, коли кобиздохівські баби разом із полярними гусьми, завантажившись цибулею, летіли на північ, їхні чоловіки мандрували ближче до тепла. В Одесу, Ялту, навіть Адлер. Усі тамтешні шеф-кухарі мали у Кобиздохівці особистих заготівельників сушених грибів. Чемодан лісових дарів приносив навіть більше зиску, ніж два здоровенних лантухи цибулі. Ось чому кобиздохівські синочки і донечки, а також онуки приїздили з міста до батьків на Храм чи «на кабана» виключно у «Жигулях» останніх моделей.

Якби Штірліц народився у Кобиздохівці, то чорта лисого його б Мюллер на гарячому прилапав. І не довелося б Штірліцу вигадувати отієї дурної історії з чемоданами, а радистці Кет лазити з малими дітьми по каналізаціях. Одне слово - вже через кілька днів кмітливі селяни вивідали у воєнних найсуворішу таємницю тодішнього генштабу радянської армії: що буде в лісі, коли прилітатимуть літаки, коли відлітатимуть, що кидатимуть і як далеко від того, що кидатимуть, осколки полетять. Інформацію, для здобуття якої цееру запустило кілька супутників (що характерно - з нульовим результатом), баба Гилючка одержала за макітру вареників з вишнями.

Відтоді між воєнними і штатськими у кобиздохівському гарнізоні встановилися стосунки взаєморозуміння. Хлопці акуратно повідомляли колгоспникам, коли саме прилетять літаки, а селянство за це доповнювало скромне армійське меню стравами регіональної кухні. Прапорщик прописався на обійсті у Козорізової небоги і, здається, заходилося на серйозні наміри… А дядьки справно збирали гриби і сушили їх на горищах.

Закінчилася ця ідилія враз і з великим гуком. Одного дня з літака, як завжди, щось відірвалося, полетіло вниз, але чомусь не бабахнуло. Хвилин через двадцять з’явився вертоліт, сів на просіці, з його черева вискочило з десяток чужих воєнних в рябому, які почали нишпорити по кущах. Та нічого так і не знайшли, крім глибоких свіжих слідів від однокінного возика. Пошукова група помчала по них, як по рейках і незабаром вперлась у нові ворота, за якими стояв кращий кобиздохівський грибник дядько Гилюк і крутив цигарку. Я вже казав, що ці солдати були чужі і мусили берегти військову таємницю. Тому розмова з дядьком складалася з суцільних натяків. На додачу, старший чомусь говорив українською мовою, що остаточно спантеличило старого:

- Дядьку, ви оце в лісі були?

- Ну, був.

- І нічого не бачили?

- Не бачив.

- І нічого не знаходили?

- Нічого.

- А таке, ну… довге, кругле і головка червона?

- Мухомора? Та хто їх бере?

- Та не мухомора, а ось таке: металеве,

Відгуки про книгу Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: