Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура
Межи нами кажучи, не раз шкодував я, діда Назара достойний нащадок, що моя Лапікуриха його вже не застала. Ото б знайшли спільну мову!…
Так ото, про базар. Було це глупої осені, якраз у день відкриття полювання на дичину. Дід на додачу був не простим мисливцем, а й багаторічним, до самої своєї смерті, головою районного товариства “Охотників і рибалок”. Тож, природно, вполювали-не вполювали, а посидіти у старого Назара Степановича ввечері треба. Така традиція.
Застосувавши метод елементарної дедукції, можна вирахувати, що полювалося того дня кепсько. Інакше б не принесли додому стільки невикористаних набоїв, а відтак - не стрельнуло б у голову навіть після п’ятої чарки позмагатися у стрілянині по свічці. І то не надворі, а у найбільшій кімнаті дідової хати.
Швиденько повисипали з патронів дріб, бо він у ті роки був у великому дефіциті. То пороху було навколо - хоч відром бери, бо фронт стояв під Кобиздохівкою місяців три, якщо не більше. А от свинець доводилося виплавляти з акумуляторних пластин, або з гвинтівочних чи автоматних куль, зібраних на городі.
Тож, повисипали дріб, загнали назад повстяні пижі, поставили запалену свічку на старому “графському” буфеті і зачали по ній гатити з протилежного кінця кімнати, навіть не встаючи з-за столу.
Сімейна легенда гласить, що Назар Степанович того вечора не влучив жодного разу. Заповідалося на підрив авторитету Мисливця і головного годувальника. А тут іще - баба Наталя Артемівна, подавши на стіл чергову порцію яєчні, так, межи іншим, забрала з дідових рук його славетну двоствольну “тулку” і, майже не цілячись, спустила курок.
За столом запанувала мертва тиша: бабця не просто влучила у свічку, а загасила пижем вогник! Ювелірна робота. Тут і на тверезу голову свічку на такій відстані хоча би просто перебити - і то складно. А вона - по вогнику!
Дід Назар кинувся до патронташа, видер звідти, як йому здавалося, “холостого” патрона, загнав у ствол і бабахнув так же, як і бабця - не прицілюючись.
Те, що голова районного осередку мисливців та рибалок переплутав “холостий” заряд із “вовчим” шротом - гості зрозуміли спочатку з гучності пострілу, а вже потім - з його результату. Пояснюю: буфет, котрий притягли в дідову хату з маєтку графа Тишкевича в буремному тисяча дев’ятсот сімнадцятому, був складною архітектонічною спорудою з горіхового дерева. Нижня секція - комод для білизни і всілякої там мануфактури. Вище - велика відкрита полиця, на якій, власне, і стояла свічка. А ще вище, третім ярусом - у миснику містився фактично весь лапікурівський посуд, з чарками включно.
“Вовчий” шріт акуратно сипонув якраз у третій ярус. Вже й дим розвіявся, а черепки ще падали на долівку з понівечених полиць.
Реакцію баби Наталі Артемівни можна було й не прогнозувати. Хоча, зважаючи на присутність сторонніх, розпочала вона досить стримано: з чіткого анатомічного визначення, звідки у декого руки ростуть і на що ті руки тільки й здатні. Але далі… тема набула такого розвитку, що гості протверезіли і повилітали з хати рачки, аби не втрапити бабі “під роздачу”.
Ще раз межи нами кажучи, коли з моїх рук час від часу летить на підлогу чергова чашка чи тарілка, я слухаю до болю знайомі, рідні тексти у виконанні моєї Лапікурихи - і стає мені тепло на душі: я доходжу висновку, що по-перше, я гідний онук свого діда з усіма успадкованими талантами, а по-друге, моя Наталя - справжня Лапікуриха. І з покійною бабусею Наталею Артемівною, царство їй небесне, вона одразу знайшла б спільну мову.
… Наступного ранку була неділя. Дід Назар вперше в житті з власної ініціативи пішов на базар і купив новий посуд.
Дід Назар і вовк
Дід Назар уполював вовка. Році у сорок шостому це було. Загалом сіроманці розплодилися неймовірно, доки всі кобиздохівські мужчини вигибали на фронтах. Доки вовки різали по лісах дичину і лише час від часу ласували сільськими собаками, влада їх не помічала. Та коли хижаки взялися за колгоспну худобу, було оголошено за кожного забитого вовка премію. І то чималеньку! Бо, здається, аж цілих сто рублів. В колгоспі на такі гроші треба було горбатитися щонайменше місяць.
І от - дід Назар забив вовка. І то не якогось там миршавого підголоска, а ватажка! Вовчару! З такої нагоди, природно, виставив усій кобиздохівській мисливській громаді і навіть окрім звичної бурячихи пригостив усіх пляшкою казьонки.
Доки гості пили і пригадували різноманітні охотницькі історії, вовк сумирно лежав у коморі. До району по премію Назар Степанович планував вибратися наступного дня з попутним возом.
Коли відспівали ритуальну “Ой, хмелю мій, хмелю…”, кобиздохівський лікар Оліфіров поцікавився між іншим:
- Назаре Степановичу, а ви свій трофей куди поклали?
- У комору, а що?
- То добре. Бо коли я позаторік отого веприка по першому снігу додому притяг, то поклав у курнику. Думав, забив, а воно, свиняче рило, вночі ожило і всім курям кишки повипускало… Страх!
- А чого ж ви, докторе, того вепра - та в курник?
- Та отак… смердів, свинюка. Як побачив, що я в нього цілюся, то з переляку теє… обробився. А в комору - то надійніше, та ще й в таку, як ваша.
Злі язики подейкували, що обробився не веприк, а сам доктор Оліфіров. А свинка, мовляв, померла зі страху, коли охотник заверещав нелюдським голосом. Ну що, бувало… І ночувати у курнику довелося не тільки бідному веприку, а й самому лікарю. Жінка з тещею вигнали. Але я не про нього, а про дідову комору.
Дотепники казали, що старий Лапікура спочатку викопав погріб, накрив його міцною лядою, звів
