Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура

… і нарешті, третій вибух підняв угору цибулю і розкидав її по всьому кутку села. Ну, кобиздохівці повискакували з хат і одразу побігли в кооперацію по сіль і сірники. Вирішили, що то знову війна і село вже бомблять.

Ночували Пічкурі на літній кухні, що чудом уціліла. Коли вранці дядько вийшов надвір, то перше, що він побачив - свіже кротовиння на пошматованому городі.

Тепер хороший фінал - для Віталія Кононова. Через ті вибухи або, як тепер кажуть - стресову ситуацію, у вже немолодої Пічкурихи через дев’ять місяців знайшлася дитинка. Вона виросла, закінчила школу і вступила до Партії зелених України.

Все, досить. Далі буде сама лише правда.

Так склалося, що головами колгоспу в Кобиздохівці після війни були самі Рохманчуки. І не завжди родичі. І то не випадково. Бо прізвище це, поза сумнівами, однокорінне зі санскритським словом «брахман», себто, керівник і десь навіть вождь. Деяке світло на цей парадоксальний збіг пролив нещодавно добродій Канигін у своїй книзі «Шляхи аріїв». З неї виходить, що ще кілька тисяч років тому на кобиздохівщині жили арії і всім давали раду. Потім вони гуртом почимчикували до Індії, бо там тепліше, а також слони і два врожаї на рік. Помандрували, та не всі. Дехто лишився. Люди звали їх спочатку «брахмани», потім «рахмани», ну а в наші часи лишилися «рохманчуки», себто, нащадки «рохманів». Цю гіпотезу підтверджує той факт, що саме з Рохманчуків, а не, скажімо, з Пічкурів, Гилюків чи Підопригор виходили хороші керівники.

Дядько Рохманчук, перший з династії голів колгоспів, прийняв бойове хрещення задовго до сорок першого року. Але не дуже вдало. Тому не любить про це згадувати. Та хіба в селі щось від людей приховаєш? Тут же як - залізеш під ліжко, даси сам собі дулю - за півгодини все село знатиме.

Було це, як дядько Рохманчук ще не вибився в дядьки і не став головою, бо лишень оженився. А заварилось усе через його швагра, себто, чоловіка жінчиної сестри, місцевого фельдшера Назара Степановича. Мого діда, до речі. І затятого мисливця. Отож, якось Назар Степанович півдня блукав по лісі в теплий вересневий час, нічого не вполював і вже хотів йти додому. Коли запримітив щось дивне. Оте «щось» виявилося кількома чолов’ягами суто бандитського вигляду, що спали в кущах впереміж із рушницями та якимись мішками. Дід мій, хоч трохи і злякався, але кобиздохівський здоровий глузд узяв гору. Вирізав він довгу тичку з ліщини, тихо підтягнув один з мішків до себе, завдав на плечі - і дай Бог ноги!

Вміст мішка привів Назара Степановича і Наталю Артемівну, дружину, у захват. Бо лежав там крам на кілька пар чобіт, вкрадених злодюгами в якійсь кооперації. По тим часам у грошовому еквіваленті товару - на дві корови.

Слід зазначити, що у кобиздохівців були свої погляди на державну власність, дещо інші, ніж у професури з інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Мої земляки небезпідставно вважали, що «державне» - це вкрадене у них. Отже, беручи без дозволу державне, вони не чинять злочин, а лише повертають собі своє. Те, що кобиздохівці на практиці втілювали теоретичні заповіти вітця світового анархізму Прудона, вони, звичайно, не здогадувалися. Це ж він першим сказав, що кожна власність - це вкрадене у когось.

Але даймо спокій Прудону, я лише хотів пояснити, чому мій дід, людина винятково чесна, не кинувся шукати пограбовану кооперацію, а лишив мішка собі.

На ту пору заходить до хати дідів швагер - отой Рохманчук, ще молодий. І починає допитуватися: де взяв, скільки дав? Назар Степанович усе чесно розказав родичу, а той - своїй жінці. Ну, Рохманчучка, як справжня кобиздохівська молодиця, одразу чоловіка в ліс намилила. Мовляв, ти що - дурніший Назара? Біжи швидше, поки ті дурні не прокинулися.

Прителіпався Рохманчук до лісу, ловлячи дрижаки зі страху, зняв чоботи, щоб не чути його було. І почав ловити дрюком свою здобич. І чи то руки тремтіли, чи мішки не так лежали, але замість краму зачепив він за курок рушницю. Вона й стрельнула. І не в повітря, бо один зі злодюг підхопився миттю і почав стрибати і верещати, як заєць. Тримаючись обома руками за прострілене. Дядько Рохманчук з великого страху забув про чоботи і вихором домчав аж до села.

Надвечір молода Рохманчучка чомусь демонстративно вивісила на плоті випрані чоловікові штани. Мало того. Ще років із сорок по тому бідкалася:

- В усіх чоловіки, як чоловіки, крам із лісу приносять, а мій чоботи в лісі забув. Мало того, в усіх чоловіки - герої, а мій лише одного літака збив, та й то свого.

Про збитий літак - дещо згодом. Бо зара знову буде про мого діда.

Дід Назар не любив ходити на базар.

Ходили: баба Наталя Артемівна, тьотя Ксеня і навіть сумирний зять Полікар, котрий привіз з фронту не тільки виразку шлунку, а й, як з’ясувалося згодом, коли діда не стало, ще й маніакально-депресивну шизофренію на ґрунті контузії. Або, як казали в Кобиздохівці, був він “тихопомішаним”.

Ходили на базар усі. Крім діда. І це при тому, що у повоєнному селі все необхідне для життєдіяльності, окрім того, що росло на городі і кудкудакало в старому хлівчику, можна було здобути лише в неділю на базарі. Бо в чайну зранку привозили з району тільки хліб, а після обіду - пиво в бочках. Єдиний смаколик у цьому закладі громадського харчування - ковбасу одеську виробництва місцевої артілі інвалідів імені маршала Рибалка - давали тільки на свята.

Але дід на базар вперто не ходив. І для цього була причина. Він небезпідставно вважав себе мисливцем. Саме Мисливцем, а не “охотником”, як на нашому східно-подільському діалекті обзивається це заняття.

Просидіти добу