Все, що я хотіла сьогодні… - Ірен Віталіївна Роздобудько
Я сиділа на підлозі під дверима і молилась, аби вони не вийшли. Що тоді вони про нас подумають?!
Не знаю, скільки я так просиділа. Але добре пам'ятаю, що саме тоді на мене зійшов страх — якийсь новий тваринний страх, дуже неприємний, який і заглушив біль від розбитого носа. Це був страх, який відчуваєш перед силою.
Звичайною фізичною силою. Адже всьому іншому можна дати відсіч у той чи інший спосіб. Зневагу можна ігнорувати.
Зверхність — переводити на жарт.
Можна «відморожуватись».
Можна лаятись.
Можна вперто мовчати.
Можна навіть сміятися.
Можна розвернутись і піти.
Але немає ради проти кулака, що летить тобі в обличчя. Цей кулак вгачує в тебе страх сили. Мов цвях, вбиває її в саме серце.
І закарбовує на рівні інстинкту. Я впевнена, що з цим цвяхом живуть усі безпритульні собаки нашого міста. Спостерігала, як вони сахаються, навіть коли ти лізеш до кишені, щоб дістати звідти цукерку, — інстинкт підказує їм, що там може бути і камінь…
А ще я думала, що пальто, яке купила нещодавно, аби ходити на роботу в пристойному вигляді, пропало навіки. А ще дивувалася тому, яка рідка кров тече з носа — рідка і яскраво-червона, мов підфарбована вода.
Потім двері відчинились і Вадик втягнув мене до передпокою. Я мимоволі сахнулась — адже відтепер цвях страху вже був забитий у мене глибоко і надовго. Певно, зруйнував волю дощенту…
Поглянувши на моє обличчя, Вадик дуже засмутився і попросив пробачення. Навіть чаю мені зробив. А потім так шалено цілував, що я, за давньою звичкою переводити все на жарт, подумала: якщо його так збуджує вигляд розбитої пики, мені відтепер доведеться несолодко…
Але це була лише перша серія. Друга розпочалася наступного вечора, коли я вийшла на роботу.
Перед тим цілісінький ранок я міркувала, як замаскувати обличчя, і жахалася того, що подумає пан Петро, побачивши його таким синьо-ліловим. Ха-ха: а раптом йому теж подобаються розбиті жіночі обличчя?!
З косметикою я так нічого і не вигадала — жоден крем не приховував двох величезних синців під очима. Проте я вигадала «легенду», з якою маю увійти до салону.
Але мене ніхто особливо і не розпитував. Увійшовши до зали, я відразу почала щось плести, ледь стримуючи регіт. І щось-таки наплела. Помітила, що дехто з жінок поглянув на мене зі співчуттям. Дуже неприємне було відчуття, але я його проковтнула.
Згодом мене викликав пан Петро. Просто посеред зміни. Він довго і уважно сканував моє обличчя і сказав приблизно таке: «Візьміть папір та ручку і докладно напишіть, як це трапилось. Ми звернемося до профспілки із проханням матеріальної допомоги». Це слово — «профспілка» — було з часів юності моїх батьків, але тоді я про це не думала.
Я взяла ручку і поглянула на нього — як це писати? «Ну от, пиши: я, така-то і така-то, у вівторок… Вкажи час! Робила те-то і те-то… І далі пиши, як це все трапилось». Ну… сказала я, а чи можна написати: «підсковзнулась і впала у ванній кімнаті»?
«Звісно… — з огидною лагідністю вимовив він. — Вкажи, як це сталось і яких заходів ти вжила…». Ха-ха: які заходи? Роздяглась і лягла в ліжко…
Писати цю доповідну мені було дивно і ніяково. Але він говорив цілком серйозно, і я схилилася над столом.
Рука моя тремтіла.
Увесь час думала: навіщо я це роблю, що йому треба? Чи вірю сама в ті профспілки, які мають надати допомогу? І яку саме? Переведуть мене з посади прибиральниці в розряд «учениць»?!
Я писала, а він сидів за столом навпроти й уважно дивився на мою схилену голову та руку. Від його погляду пальці взагалі ослабли, і я ледь водила кінчиком пера, залишаючи на папері якісь тремтячі візерунки. Потім він довго радив виводити синці сечею (краще дитячою) — робити компреси зі свіжої сечі. Дуже допомагає…
А потім мене забрала «швидка».
Ну не одразу, а пізніше, коли я вже вийшла до зали і почала підмітати волосся з-під крісел. Серцевий напад.
Після цього випадку мене таки призначили «ученицею», а пан Петро перейшов до іншого салону. Певно, постаралися мої співробітниці, які поскаржилися начальству, що напад стався після того, як я побувала в кабінеті Петра Сидоровича.
…Пан Петро мешкав у центрі міста. Я добре пам'ятала адресу, адже в тих вечірніх допитах він багато разів повторював її з особливою інтонацією.
Це було неподалік від того місця, де я нині стояла і думала, що б зробити такого, чого не встигну потім. Думка відвідати пана Петра видалася мені майже геніальною.
І я пішла проспектом угору…
10 годин 57 хвилин
…проспектом угору…
Потім завернула за ріг і одразу побачила назву вулиці та потрібний номер.
На вході за скляним віконечком сиділа консьєржка. Така собі приємна тітонька в окулярах. «Ви до кого?» — запитала вона. Я відповіла, і вона впустила мене в під'їзд, сходи якого мали запах шампуню.
Сьомий поверх, дубові двері…
Раптом я подумала, що його може не бути вдома. І від цієї думки мені стало зимно: невже зірветься?!
Подзвонила і послала в небо сто гігабайтів бажання, щоб двері відчинилися. І вони відчинилися!
— Ой! — сказав Петро Сидорович і зовсім по-жіночому поправив атласні вилоги свого халату (так я і думала: він ходить у халаті з червоними вилогами!). — Ви?
Звісно — впізнав, хоча тепер на мені не було окулярів і волосся я розпустила.
— Так, це я! — сказала я, розглядаючи його пику в червоних судинах і маленькі гострі очка.
Він відступив од дверей.
Я почула, що зсередини квартири долинає запах тліючих сандалових паличок…
Згадала, як тоді в лікарні мені сказали, що маю крайній ступінь виснаження. А ще — кінець фільму Ларса Фон Трієра «Догвіль». Ну там, де Ніколь Кідман косить із автомата мешканців містечка свого приниження і страху…
— Це я, — повторила я. — Ви хотіли знати, чи я ношу панчохи в сіточку?! Чи піддягаю взимку довгі рейтузи з чорної вовни? Ви досі хочете це знати?
Бачили б ви його обличчя в цю мить! Ніби до нього заговорила тушка кролика, купленого на ринку.
— Ось вам панчохи! — сказала я.
Моя рука сама по собі злетіла вгору. І опустилася на щоку, схожу на футбольний м'яч.
Потім я повільно розвернулась і сіла в ліфт.
Двері ліфта зачинилися.
Я помітила, що пан Петро так і залишився стояти з роззявленим ротом.
Я не знаю, де і коли заспокоїться моя душа…
11
