Все, що я хотіла сьогодні… - Ірен Віталіївна Роздобудько
У цьому листі з ніжністю розповідається про кожну клітинку мого тіла так, що я згадую ці неіснуючі слова в ту саму мить, коли Вадим починає мене цілувати. От тоді я й уявляю цей лист, що випадає з поштової скриньки…
Певно, подумала я…
10 годин 00 хвилин
…певно, коли все станеться, тобто в останню годину, а ще краще — в останні десять хвилин, варто зізнатися Вадимові про цей неіснуючий лист, котрий мені ніхто ніколи вже не напише.
Але я скажу, що цей лист — суцільна і чиста правда! А потім закрию очі. І більше їх нізащо не відкрию!
…Я все ще стояла в кінці лісосмуги, і мені було спекотно, хоча тут земля була досить волога і вся вкрита жовто-зеленим листям, просто встелена ним.
І стояла така тиша…
Така нестерпна тиша…
Ось воно!
Скоро я чутиму її завжди — от таку тишу. Дивно, але це не лякало мене. Адже тиша була прекрасною, нічого в світі не могло порівнятися з нею. Навіть моя улюблена музика Бетховена.
Я подумала: можливо, задля того, аби писати таку дивовижну музику, йому треба було оглухнути. Можливо, в цьому і полягає незбагненна таємниця: оглухнути — аби почути, осліпнути — аби побачити.
Нині я так само була оглушена й осліплена — і тому все, про що ніколи не думала, постало переді мною в безжальній правді. Я сіла на листя, і воно м'яко завібрувало піді мною, мов жовта хмара. Певно, так само під розкритим парашутом вібрують хмари, коли вистрибуєш із літака…
Я ніколи — ніколи не сиділа на землі в білому плащі!
Я засміялася: це ж треба — сісти на землю в білому плащі для мене теж неабиякий вчинок!
Ні, дорогенькі мої, подумала я, звертаючись невідомо до кого. Ні! Це ще не кінець. Я ще маю знайти «своїх», отримати свій лист, пірнути в свою воду, заспівати в караоке (дурна мрія останнього часу), випити зеленого абсенту, наростити двосантиметрові акрилові нігті, скласти вірш, зіграти в кіно, знайти чорнокосу подругу, підморгнути незнайомцю, посадити дерево, приручити птаха, вивчити і випробувати на практиці всі вправи камасутри!
Я лягла на спину і засипала обличчя листям.
Так от.
На чому ми зупинились?
Ага, на вправах камасутри.
Я згадала, як реготала над цією книжкою, коли викопала її з-під стосів інших маленьких брошурок у батьківській хаті. Як вона туди потрапила — не уявляю. Це був не той помпезний альбом з ілюстраціями чи фотографіями — такі нині заведено дарувати молодятам на весілля, — а маленька книжечка в м'якій палітурці, 1989 року випуску, скорочена і оздоблена передмовою якогось кандидата філософських наук, аби — не дай боже! — ніхто хибно не потрактував давнього індійського вчення про мистецтво кохання.
Чому мені стало смішно?
Тому що я одразу натрапила на шістдесят чотири пункти, які має виконувати дівчина, щоб стати коханою. Я приготувалася до пізнання чогось дуже важливого і безсоромного, зачинилася в туалеті й почала читати.
Першим пунктом ішло мистецтво співу, другим — гра на музичних інструментах, третім — танці…
Я пробігла очима далі й з подивом прочитала наступне: «вміння прикрашати підлогу скалками кольорового скла», «вміння зберігати воду в ариках та інших резервуарах», «вміння виступати на сцені», «вміння досконало прикрашати одяг ювелірними виробами», «вміння відгадувати і складати загадки, шаради, головоломки», «знання основ хімії та мінералогії»…
А шалений регіт напав на мене, коли я дійшла до пункту під номером 42, в якому було зазначено: «оволодіння мистецтвом навчання папуг та шпаків так, аби вони заговорили».
Я повісила брошурку на цвях і вийшла з туалету.
І от зараз, коли я лежала на листі й листям укривалась, я подумала, що, можливо, все, чого ти не знаєш, що здається привабливою і небезпечною таємницею, — на практиці може викликати хіба що регіт.
А ще подумала про те, що я запросто оволоділа принаймні сорока пунктами мистецтва подобатися — навіть підлогу могла прикрасити битим склом, якщо це комусь було б конче необхідно, — але так і не навчилася робити вчинки…
10 годин 10 хвилин
…робити вчинки…
Крізь листя, що лежало на моєму обличчі, світ здавався золотим і мав запах, що з'являється, коли відчиняєш старовинну скриню з одягом, який пролежав там кілька сторіч. Ні, я не мала такої скрині, але уявляла, що з неї пахне саме так: спресованим часом, що спить у кожній складочці оксамитової сукні, всередині капелюшка із напівзотлілою вуаллю, в мереживних рукавичках.
А підпалене осінню листя було схоже на дагеротипи — такі ж вицвілі, жовто-коричневі, що продаються в антикварних магазинах. Часом, гуляючи Андріївським узвозом, я купувала такі фотографії.
І не тому, що колекціонувала їх. Ні. Просто мені було шкода, що ці люди — з уже неземними обличчями — ось так лежать, нікому вже не цікаві й мало кому потрібні. Хіба що для того, аби розглядати їхнє вбрання, їхні зачіски, вуса, капелюшки…
А я завжди думала: що зробила ця пара, котра сотню років тому зайшла сфотографуватися — вона в білій сукні, він — у чорному сурдуті! — після дозволу фотографа підвестися? Про що вони говорили? Про що мріяли? Як прожили решту життя? Чи були щасливі?…
Я підвелася, листя злетіло з мене, мов шалик.
Я зняла плащ — він уже був добряче забруднений — і повісила на дерево. Це був красивий жест. За ним спостерігала тільки ворона. Вона увесь цей час спостерігала за мною, прилаштувавшись високо вгорі, звісивши свою цікаву голівку донизу. Можливо, їй було років сімдесят. Зовсім дівчинка!
Я помахала вороні рукою й пішла на трасу. До мого будинку було дві зупинки, до міста — в протилежний бік — дев'ять. У хаті, певно, розривалася забута мною мобілка…
І ще раз озирнулася, поглянула на плащ — здаля дивитися на нього було б моторошно. Певно, хтось злякається…
Що далі?
Порахувала гроші в гаманці. Там було чотириста гривень. Вийшла на трасу і піднесла руку.
Я не дуже люблю їздити в авто, лише у крайньому разі, з Вадимом.
Стояти на дорозі з піднесеною рукою — то не для мене.
Таксі відразу зупинилося.
— В місто! — сказала я, сідаючи на заднє сидіння.
— Куди саме? — запитав водій.
— В місто! — повторила я.
Він більше не перепитував, а
