Все, що я хотіла сьогодні… - Ірен Віталіївна Роздобудько

Я сиділа по горло в сонці, навіть рук своїх не бачила — таке воно було сліпуче — і думала, що мені варто згадати все. І саме тепер, поки я не повернулася додому. Адже додому я повернуся іншою. Хоча я ще не знала, якою саме — заплаканою, хворою, розчавленою чи… байдужою. Отже, я полізла до «кошика»…

…Три роки тому. Вечір, 30 грудня.

Я стою в непролазних джунглях велетенської передноворічної черги в супермаркеті. Ці черги перед Новим роком — суцільна катастрофа! Власне, для мене — це щорічна катастрофа, адже Вадик у цей час здає річні звіти і його краще не чіпати з дурними проханнями щодо покупок. Мені здається, що ці банківські «звіти» вигадані особисто для мене, аби весь святковий клопіт я несла на своїх плечах, тобто… везла в картатій сумці на високих коліщатках, яку ми дуже вдало купили. Я стою в черзі з візком, заваленим та заставленим пляшками, сітками із овочами, пакунками, бляшанками, згортками.

Звісно, можна було б усе купувати заздалегідь. Але мені краще зробити все в один день, адже до і після нього в мене неймовірна кількість клієнток — за останнє десятиріччя зимових свят значно побільшало. Якось одна пані прийшла до нас додому під вечір 31-го (бувають і такі)…

Я стою і час від часу звітую Вадику по мобільному.

Він уже вдома. І телефонує кожні півгодини, бо нудьгує. Я докладно розповідаю, що купила і що планую придбати у бабусь, які сидять під магазином із слоїками різної смакоти. Жінки в черзі привітно та приязно всміхаються. Такі воркотіння в слухавку їм знайомі. Але не всім так турботливо телефонують. Я тихо кажу про салат із свіжих овочів (дуже смачно їсти його серед зими!) і раптом заклякаю: олія!

Забула про олію!

Розвертаюсь, іду в глиб магазину і розумію, що я — кретинка! Треба було залишити візок в черзі! Як потім повернутися на те саме місце! Обертаючись до людської вервиці, розумію, що все одно б не знайшла кінця-краю!

Мене душить відчай.

Беру олію.

Знову прилаштовуюсь у кінці.

Бачу, що пропустила два дзвінки. Набираю сама, доповідаю про халепу із олією. «Все зрозуміло…» — каже Вадим.

Коли він говорить таким тоном, я знаю: він не вірить жодному слову. Відстороняю слухавку від вуха, аби він почув галас у супермаркеті, але він уже відключається.

Клята олія!

Кляті черги!

Кляте свято!!!

Навіщо воно мені, якщо в ці дні в мене завжди зіпсований настрій? Слава Богу Вадим перетелефоновує. Але це не рятує ситуацію. «Олія? — перепитує він і додає своє коронне: — Ну-ну…» — і знову натискає на відбій.

Я знаю, про що він думає, втупившись у свій комп'ютер. Він уявляє, як я сиджу десь (знати б, яка картина малюється в його уяві!) із коханцем, який уже закупив усе необхідне для нашого родинного столу ще вранці лише задля того, аби звільнити мені вечір для пристрасного двадцятихвилинного сексу в його розкішній квартирі.

Або п'ятихвилинного.

Або навіть десь у під'їзді, біля засміченого ліфта.

Або навіть у самому ліфті, поки він піднімається на наш сьомий поверх.

Або ж просто перед дверима родинного гніздечка!

Часом, коли я ще могла жартувати на цю тему, я грайливо запитувала Вадика: невже він дійсно думає, що все це можливо?! Але він, на жаль, зовсім не сприймав таких жартів. Я боялася розпитувати, але думала, що колись — ще до мене — Вадим отримав якусь сердечну травму саме через таку поведінку якоїсь дівчини і тепер «примірює» ту давню ситуацію на мене. І мені його було дуже шкода. Не можна жити з таким тягарем на серці!

Одне слово, в супермаркеті я провела піввечора. А коли викотила сумку на подвір'я — бабусі зі слоїками вже розійшлися.

Падав сніг…

Тепер, хоча минуло не так уже й багато часу, зими стали набагато теплішими. А тоді я вийшла зі світла та метушні магазину в синій зимовий вечір і повільно повезла сумку через два квартали, сквером, повз церкву, в озерах ліхтарів, що робили білу землю плямисто-блакитною.

Гілки високих дерев згиналися під вагою снігу й утворювали напівкруглий коридор.

Тихий, мов небо.

Сніг падав і падав.

Немає нічого красивішого за сніг, який сиплеться у світлі ліхтарів.

Тоді здається, що ти летиш разом із ним.

Щоправда, візок не давав мені надто далеко відірватися від землі.

Але справу було зроблено — новорічний стіл буде, як у людей… Непокоїло, що на мене чекають кілька неприємних хвилин, протягом яких я маю спокійно пояснити, чому затрималася. Зрештою, я вже звикла. Коли ще не звикла, то виклично розповідала якусь неймовірну історію. Потім зрозуміла, що не варто, адже Вадим усе сприймав надто серйозно.

Отже, якщо він закінчив свою роботу, можна вийти погуляти хоча б навколо будинку, подихати морозом. А взагалі, у мене завжди була мрія — поїхати взимку до центру міста, на гірку, і під засніженим деревом відкоркувати пляшку шампанського. А потім лягти просто в сніг і дивитися на небо, на зірки і тихо-тихо говорити. Без слів. А коли стане зимно, спуститися вниз, до ресторанчика на воді, замовити пунш, гріти руки об теплу склянку, вдихати аромат і слухати, як грає на піаніно сивий музикант. Але такого ніколи не було… І вже не буде.

…Я увійшла до передпокою і притулила сумку до стіни, сіла на табуретку. Хотілося трохи перевести дихання.

Ну от.

А потім сталося те, що я кинула до «кошика» пам'яті. Добре, що він існує. Тепер мені дуже хочеться згадати все — до дрібних деталей!

Отже, мене добряче розморило…

11 годин 20 хвилин

…добряче розморило, щойно я присіла в передпокої.

Я подумала, що якби Вадик зняв з мене чоботи…

Вадик вийшов і мовчки почав порпатись у сумці. Я з подивом дивилася на нього. Все розсипалося по підлозі.

Все те, що годину тому здавалося мені золотими скарбами, які я добула в нетрях клятого супермаркету.

Нарешті він витяг зісподу пляшку олії й почав розкорковувати її, зубами надгриз пластиковий «пасочок», розмотав його, відкрутив кришку. Я дивилася на нього. Але коли він уже зняв кришечку і витягнув ще одну — меншу, що була всередині, у мене майнула тривожна думка…

Я не встигла її додумати, бо вона підтвердилась, але в гірший спосіб, ніж я уявляла. Я гадала, що він виллє олію в унітаз (власне, він мені це пообіцяв ще по телефону, коли я стояла в черзі,