Все, що я хотіла сьогодні… - Ірен Віталіївна Роздобудько

Наприклад, бачу вершницю на білому коні та спостерігаю, що з нею станеться далі, за хвилину, а ще цікавіше — хвилин за шість. Ось вона скаче, розтинаючи своїм списом менші хмари, ніби збиває голови кульбабкам, або женеться за стадом буйволів — така стрімка, смілива, безстрашна.

А ось вона стоїть біля мене — в мохеровому береті та, мов спис (із яким там, угорі, полює на буйволів чи кульбабки), тримає в руці парасольку…

Вершниця зі списом угорі тим часом витягується, кінь втрачає обриси, у вершниці видовжується шия — і це вже не вершниця, а гуска. Ніс гуски «в'їжджає» в мужній профіль якогось римського легіонера і псує йому підборіддя — і це вже не легіонер, а риба.

Риба летить мов скажена і утворює небесну аварію: одразу зіштовхуються слон, заєць та киргизька юрта, вони змішуються — і з невизначеної маси подекуди випірнають руки-ноги, хобот, корона, тризуб та… електродриль.

Усе залежить від швидкості вітру. Буває, що відбиток висить у повітрі досить довго. А буває, що там, нагорі, йде своя шалена бійка за місце в тролейбусі — тоді хмари нагадують звичайну кашу, що крутиться на одному місці.

Щойно небо було чисте…

10 годин 45 хвилин

…небо було чисте.

Музика поволі випаровувалась із мене, ніби всередині безслідно танув шматочок сухого льоду. Я більше не знала, куди йти, що робити.

Часом на перший погляд здається, що варто лише ступити за поріг — і звідусіль тобі на голову почнуть валитися пригоди, як у кіно.

У дійсності ж я дивилася на місто, що крутилося перед моїми очима, як дитяча карусель, і розуміла, що нічого не відбудеться, доки я не докладу зусиль.

Я хотіла зупинити цей рух — монотонний, нудний — із купою заклопотаних і згаслих облич. Вони були скрізь — заклопотані та згаслі. Цікаво, що було б, якби всі, хто йде мені назустріч, раптом зрозуміли, що цей день — останній в їхньому житті? Це був би жорстокий експеримент, але впевнена — вирази облич змінилися б!

Але справа навіть не в цьому!

Я була сама і мала зробити щось важливе, навіть якщо воно мало б безглуздий вигляд. Але — що? Стрибнути з моста у воду? Злетіти в повітря на надувній кулі?

Поторгувати морозивом?

Обрізати коси?

Викрасти автомобіль?

Покуштувати суші та «Удову Кліко» чи хоча б…

…дати ляпаса Петру Сидоровичу?

Петру Сидоровичу…

Стоп! А чом би й ні? Принаймні, це можна було б вважати вчинком.

Коли я влаштовувалася на роботу, він був начальником у відділі кадрів (тепер, наскільки мені було відомо, відкрив власний салон). Тоді я закінчила курси і самотужки почала пошуки роботи. Ані знайомств, ані рекомендацій у мене не було. Але я вирішила «зіграти по крупному» і одразу пішла в «Десанж» — там мене і зустрів пан Петро. І, хоч як це дивно, взяв на випробувальний термін.

Щоправда, спочатку наказав прибирати салон у другу зміну: підмітати і мити підлогу. «А там подивимось…» — сказав він.

Дивився досить довго…

Щовечора, після дев'ятої, викликав мене до себе в кабінет і вів незрозумілі розмови «про життя», в той час коли я стукотіла ніжкою, думаючи про те, що Вадим не повечеряє сам. Принципово не повечеряє.

Ці щоденні виклики були схожі на тортури. А головне — я не могла зрозуміти, що вони означають.

Питання він ставив пустопорожні, а я мусила докладно і чесно відповідати. Можливо, це були якісь випробувальні тести. А можливо, в ньому пропадав талант слідчого. Бувало, що він проходився салоном із клаптиком вати в руках і перевіряв, чи добре витертий пил. Якщо ватка темнішала — «допит» тривав довше. Він розлого розповідав про важливість стерильності в нашому закладі — читав цілу лекцію з цього приводу.

Наступного ранку я подвоювала свої зусилля, очікуючи, що ось-ось він вийде зі шматком вати, але він, як на гріх, помічав зовсім інше — якусь кляту волосинку, що заплуталась у коліщаті перукарського крісла.

Але говорив він не лише про чистоту. Часом розповідав про себе, часом ставив дивні запитання про моє життя, родину, смаки чи вимагав, щоб я пропонувала, яким чином поліпшити роботу салону. Одного разу запитав, що на мені — панчохи чи колготи…

Я приходила додому пізно, втомлена, знервована, і отримувала порцію майже таких самих лекцій-допитів від Вадика. І не могла чітко пояснити, в чому насправді полягає причина моїх запізнень. Пан Петро обіцяв, що згодом переведе мене на іншу, престижнішу посаду «учениці», і тому я не могла відмовити (це було просто неможливо!) йому в цих вечірніх викликах.

Вони тривали так довго, що одного разу Вадик не витримав — ну, дійсно, хто б витримав таке на його місці? - і вперше вдарив мене. Як я вже казала, він непогана людина, але дуже нервова. Не знаю, що він там собі надумав того вечора, але сталося це так.

Я встромила ключа в замкову шпарину.

Я завжди відмикаю двері дуже тихо, аби нікого не потурбувати і з надією, що Вадик вже ліг. Але він ніколи не лягав — чекав на мене в кухні, принципово не торкаючись до готової їжі, ще хвилин зо тридцять мовчки спостерігав, як я пораюсь, аби накрити на стіл. І сопів.

Так от, я ледь чутно провернула ключа і трохи — зовсім трохи — прочинила двері. Серце моє завжди гупало в цю мить, а в грудях крижаним кавалком іще сидів пан Петро і посміхався своєю милою єзуїтською посмішкою. А потім я нічого не зрозуміла — мені в обличчя відразу вилетів кулак. І — ніякого болю! Жодного натяку. Хоча на моє пальто миттєво — я навіть не зрозуміла, звідки вони взялися! — полилися потоки крові. Її було так багато, що я захлинулась і присіла просто під дверима. Двері відразу зачинились і крізь туман, що вмить затьмарив голову, я почула: «Наші всі вдома!»

Думала про одне: аби тільки не вийшли сусіди.

Наші сусіди — дуже милі люди. Часом ми разом відзначаємо свята, а Вадик залюбки запрошує їх на якусь мою нову страву, і ми гомонимо про те про се. Відверто кажучи, такі посиденьки ніколи мене не приваблювали, але з точки зору гостинності і, як казав Вадик, «добросусідства» це було правильно — товаришувати з парою своїх ровесників, позичати якісь господарські дрібниці, по