Ми проти вас - Фредрік Бакман

— Хочеш піти зі мною на вечірку? — шепоче Ана.

— Шо?

— Ти чув.

— Що за вечірка?

— Сьогодні ввечері в одному будинку на кемпінгу буде вечірка. Я в школі почула. Ти не мусиш іти. Але я… я просто хотіла піти на вечірку і почуватися… нормальною. Хоч трохи.

— Окей, — каже Відар.

— Окей? — перепитує Ана.

— Ти глуха чи що? ОКЕЙ! — усміхається Відар.

Ана сміється. Вони цілуються. Почуваються такими звичайними. Як це прекрасно.

Вони йдуть на ту вечірку. Почуваються нормальними — якийсь час. А тоді Відар іде до вбиральні, а до Ани на бар підходить якийсь хлопець із Геда — зрозуміло, він не знає, хто вона така. Можливо, він навіть не знає, хто такий Відар.

Ана поводиться чемно, відмовляється від випивки, яку пропонує їй хлопець, і забирає його руку зі свого стегна. Той гедівський хлопець гордо показує їй татуювання бика на руці й розповідає, що в наступному сезоні, можливо, буде грати в основній команді. Він щось нашіптує їй на вухо, і тоді Ана відштовхує його. Намагається відійти подалі, але хлопець хапає її за руку й регоче:

— Ну перестань! Бляха, та розслабся! Усміхнися!

Руками він обвиває її за талію. Йому не видно, що Відар наближається до них з іншого кінця кімнати, він не помічає його почорнілих очей і насупленого чола, коли той пробивається крізь натовп. Відар навіть не завважує, кого відштовхує до стіни чи перекидає через столи на своєму шляху. Але це бачить Ана. Вона добре знає, як легко було би просто відійти набік — щоб той хлопець із Геда зрозумів, що торкнувся не тієї дівчини. Посварився не з тим хлопцем. Це було б дуже просто. Але все своє життя Ана ніколи не вибирала простих рішень.

Тому вона вивертається з рук того хлопця, відхиляється назад і завдає удару головою. Чує, як щось хрускає, коли вона чолом гаратнула його по носі. Хлопець із криком падає на підлогу. Ана відчуває, як у неї з обличчя скрапує кров, але не знає чия.

Друзі того хлопця стоять за кілька метрів від неї, вони шоковані, як і всі інші, тому Ана розуміє, що в неї є лише кілька секунд. Дивлячись, як Відар проривається крізь натовп, і помічаючи, що в його погляді видніється смерть, Ана відважується на єдиноправильний вчинок, який можна зробити, коли хтось такий, як вона, любить когось такого, як Відар. Ана замахується і б’є Відара просто в обличчя.

У кімнаті западає тиша. Ана б’є ще раз, сильніше, аж Відар похитується назад. Тоді вона хапає його за руку й кидається до дверей. Тягне його за собою в ліс, біжить, поки не має певності, що ніхто з тієї вечірки не зможе їх наздогнати.

— У ТЕБЕ ЯКІСЬ ПРОБЛЕМИ? — ричить Відар, коли Ана нарешті зупиняється поміж деревами.

Побачивши набряк на його обличчі, Ана мало не відчуває докори сумління. Але однаково шипить на нього:

— Хочеш про МОЇ ПРОБЛЕМИ поговорити?! Це, бляха, усі ви — ХЛОПЦІ! Це ви — проблема!!!

— Але що Я тобі зробив?

І Ана починає плакати від гніву.

— Ти б убив його… якби я не витягнула тебе звідти, ти б забив його до смерті й тоді опинився б у в’язниці, а я…

Вона задихається від несамовитого зусилля, яким стримує сльози. Відар так і стоїть перед нею з розбитою губою і підбитим оком, яке з кожним подихом набрякає ще більше.

— Я просто хотів… допомогти тобі…

— Та що це з вами? Чому ви думаєте, ніби ми хочемо, щоб ви завжди за нас билися? Чому вирішили, що ми хочемо, аби ви все завжди вирішували НАСИЛЬСТВОМ? Що з вами ТАКЕ?

— Я… не знаю, — зізнається Відар.

Ана заходиться сміхом.

— Я люблю тебе.

— І тому ти мене вдарила?

— Так!

Відар потирає око.

— Обов’язково любити мене так… сильно?

— Не треба мені ніякого, бляха, п’єдесталу! — відрубує Ана.

— Що?

— Я не хочу, щоб ти бився за мене! Не хочу, щоб ти щось заради мене робив! Я хочу, щоб ти ВІРИВ у мене. Не треба мене кудись вести, я хочу, щоб ти підтримував мене, а я вже сама дійду туди, куди треба!

— Окей.

— Що — «окей»?

— Окей… я… ну, добре. Окей. Я… я теж люблю тебе!

— Який ти дурний!

Ані так страшенно болить рука, що їй хочеться згорнутися калачиком і завити. Відар підводить її до замету і примушує запхати кулак у сніг. Ана кричить, а Відар хоче пояснити:

— Не треба бити рукою ось так, ти повин… — починає він.

Але Ана шипить:

— Не вчи мене, як бити тебе по морді!

— Окей.

Напевно, бувають нормальні історії любові, принаймні мали би бути нормальніші за цю.

Наступного дня Відар приходить на тренування з единоборств разом із Аною. Не кажучи ні слова, він притягує з саду шість піддонів і складає їх один на інший, зробивши невисокі сходинки. Там Відар і стає.

— Це що таке? — роздратовано запитує Ана.

— Трибуна, — пояснює Відар.

— Для кого?

— Для мене.

Ана починає реготати, але Відар цілком серйозний.

— Стоїш ти — стою і я, — каже він.

Після цього Ана перестає сміятися і цілує його. Усе-таки нормальні любовні історії ніколи її не цікавили.

* * *

Як це почалося? Ми ніколи не припинимо про це сперечатися.

Можливо, все почалося з того гедівського хлопця, який на вечірці чіплявся до однієї дівчини з Бйорнстада й дістав по морді. Йому зламали ніс. Можливо, той хлопець був злопам’ятний.

Чи, може, все почалося значно раніше, ще на тому першому матчі восени, коли вболівальники «Геда» викрикували гидоту про Беньяміна Овіча. Кілька вболівальників «Бйорнстада», напевно, не змогли викинути цього з голови, особливо після того, як «Гед» виграв матч.

Або ж усе почалося одного ранку, восени чи взимку, коли хтось залишив перед дверима до льодової арени в Геді закривавлений бичачий ріг. Зрозуміло, що кров навіть не була справжня — напевно, то просто по-дурному пожартували кілька підлітків, напившись собі перед тим, але в Геді це зрозуміли інакше.

Одного вечора, за якийсь час після того випадку, хлопець із Бйорнстада стояв у черзі до піцерії в Геді — він мав там дівчину, яка чекала на нього у себе в квартирі. За ним опинилися кілька гедівських хлопців, які почали вигукувати ті