Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Ніхто не заперечив його наказу, і він перший вийшов з кімнати.

День був тихий, погожий, теплий, і, їдучи з дому до Парк-лейн, старий Джоліон наказав опустити верх карети. Відхилившись на спинку м'якого сидіння й курячи сигару, він з приємністю помічав свіжість повітря, і потік кебів, і метушню на тротуарах, і незвичайну, майже паризьку жвавість, що панує на лондонських вулицях, коли на зміну дощам і туманам настає перший ясний день. І старий Джоліон почував себе щасливим, уперше за багато місяців. Нарешті він скинув з душі тягар — звірився Джун; незабаром він житиме разом із сином і — що тішило його ще більше — разом із внуками (цього ранку він мав зустрітися з молодим Джоліоном у «Всякій всячині», треба ще раз поговорити про справи). До того ж його приємно збуджувала думка, що він говоритиме з Джеймсом про будинок, що він здобуде перемогу над ним і над Власником.

Тепер верх карети був піднятий: йому не хотілося дивитись на веселі вулиці; до того ж не треба, щоб Форсайтів бачили в одній кареті з інспектором поліції.

Дорогою інспектор знову заговорив про нещасливий випадок:

— Туман був не такий уже й густий. Кучер каже, що джентльмен устиг би відскочити вбік, але він наче навмисно йшов просто на коней. Очевидно, він дуже бідував: ми знайшли в його квартирі кілька заставних квитанцій, на банківському рахунку в нього нічого не було, а в сьогоднішніх газетах з'явилося повідомлення про цю судову справу.

Холодні голубі очі інспектора вдивлялися по черзі в кожного з трьох Форсайтів, що їхали разом з ним у кареті.

Старий Джоліон помітив із свого кутка, як пересмикнулось братове обличчя, як він ще дужче спохмурнів і стривожився. Справді, слова інспектора збудили усі Джеймсові сумніви й побоювання. Бідував... заставні квитанції... на рахунку нічого не було! Ці слова, що все життя маячіли в його свідомості як далеке страхіття, підтверджували версію про самогубство, яку треба було рішуче відкинути. Він спробував ззирнутися з сином, але Сомс сидів мовчазний, непорушний, і його рисячі очі не зустріли погляду батька. І, спостерігаючи їх, старий Джоліон бачив, який міцний існує між ними зв'язок, і його охопило пристрасне бажання, щоб і його син був поруч із ним, наче коло небіжчика мала відбутися битва, в якій йому доведеться самому зітнутися з цими двома. А в голові безнастанно крутилася думка, як запобігти тому, щоб ім'я Джун уплутали в цю справу. Джеймс може сподіватися на підтримку — у нього є син! То чого ж йому не послати по Джо?

Вийнявши візитну картку, старий Джоліон написав на ній:

«Приїзди негайно. Посилаю по тебе карету».

Вийшовши біля лікарні, він дав картку кучерові й звелів йому якнайшвидше їхати до клубу «Всяка всячина», і, якщо містер Форсайт там, то віддати йому картку й одразу привезти його сюди. Якщо ж містера Джоліона немає, то нехай почекає на нього.

Слідом за іншими він зійшов нагору сходами, спираючись на парасольку, і спинився на хвилинку, щоб трохи відсапатись. Інспектор сказав:

— Це і є морг, сер. Можете перепочити.

В порожній побіленій кімнаті, яку оживляв тільки сонячний промінь, що грав на чистій підлозі, лежало вкрите простиралом тіло. Твердою рукою інспектор узявся за краї простирала і відгорнув його. На них поглянуло незряче обличчя, і обабіч цього незрячого обличчя, що наче кидало їм виклик, стояли троє Форсайтів і мовчки дивилися на нього; і в кожного з них наростали в душі свої таємні почуття, страхи й жалі, що здіймалися й опадали, наче хвилі життя, від якого Босіні був назавжди відгороджений цими білими стінами. І властива кожній людині природжена індивідуальність, дивовижна пружинка, що надає її вдачі неповторних рис, навіювала кожному з них різні думки. Далекі один від одного і водночас такі близькі, вони стояли віч-на-віч із смертю і мовчали, потупивши очі.

Інспектор запитав упівголоса:

— Ви засвідчуєте особу цього джентльмена, сер?

Старий Джоліон кивнув головою. Він подивився на брата, що стояв проти нього почервонілий, напруживши сірі очі, на його довготелесу кощаву постать, яка височіла в похмурій задумі над покійником; потім подивився на поблідлого Сомса, що завмер поруч із батьком. І вся його ворожість до цих двох розвіялась, як дим, перед білими просторами смерті. Звідки вона береться, як вона приходить — ця смерть? Раптовий кінець усьому; крок наосліп дорогою, що веде... куди? Темрява, що поглинає проміння! Важкі безжальні жорна, між які судилося попасти кожній людині, що все-таки повинна зустріти свій кінець мужнім поглядом ясних очей! Хоч люди насправді тільки дрібні, жалюгідні комашки! І на обличчі старого Джоліона промайнула посмішка, бо Сомс, промимривши щось упівголоса інспекторові, тихенько вислизнув за двері.

Нараз Джеймс підвів очі. В його підозріливому стурбованому погляді було якесь дивне благання. Він наче казав «Я знаю, що з тобою мені не зрівнятися». І,вийнявши з кишені хусточку, він витер чоло, потім, скорботно схиливши над покійником своє кощаве тіло, теж повернувся і швидко вийшов.

Старий Джоліон стояв мовчазний, як смерть, і пильно дивився на мерця. Хто знає, про що він думав? Може, про себе за тих часів, коли його волосся було каштанове, як і в цього мертвого юнака? Про себе за тих часів, коли починалася його битва, довга-предовга битва, яку він так любив; битва, що скінчилася для цього юнака, тільки-но розпочавшись? Про свою онуку, про її розбиті надії? Про ту, іншу жінку? Про те, як усе це безглуздо й трагічно? Чи про насмішку долі, не збагненної гіркої долі, що привела Босіні до такого кінця? Справедливість! Для людей нема справедливості, бо вони за вжди блукають у темряві!

А може, він думав по-філософському: краще покласти всьому край! Краще піти з життя, як цей бідолашний юнак.

Хтось торкнув його за рукав.

На вії йому набігла сльоза.

— Ну що ж,— сказав він.— Я тут нічим не зараджу Мабуть, мені краще піти. А